Читати книгу - "Астальдо"

139
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 168 169 170 ... 192
Перейти на сторінку:
заговорив схвильовано:

— Вельможний Фіндекано, мушу вам сказати, що віднайшлися мої зниклі сини. Тоді, в Бретілі, вони були в загоні, котрий потрапив в оточення і ледве вирвався з пастки. Хлопці зникли, я побивався за ними…

— Я пам’ятаю…

— Вони з’явилися вранці у замковому дворі, - сказав Галдор понуро, — в блискучому взутті і чистій одежі. Вбрані, немов ельфійські княжичі — вони таки красені, мої хлопці. І навідріз відмовляються оповідати, де були весь цей рік, і звідки у них цей одяг.

— Мій добрий друже, — мовив Фіндекано, одразу ж зрозумівши, чого боїться Адан, — навряд чи в Ангбанді, або в тому вовкулачому лігві, на яке Саурон перетворив Мінас-Тіріт, ваших дітей вбрали в шовки, а тоді послали шпигувати. Навпаки, їх одягли б в лахміття, як втікачів з неволі. Не хвилюйтеся так…

— Але вони мовчать, мов камінні, - мовив Галдор, — лише сказали, що їх порятували орли і принесли додому. Орли, це ж треба вигадати подібне! Я питаю, а де ж ви жили цілий рік? В орлиному гнізді? В нетрищах? Тоді звідки одяг? Молодший тільки плаче, а Гурін, він у мене затятий, водно говорить — я присягав мовчати. Та кому він міг присягнути, скажіть будь ласка? Орлам?

Фіндекано опустив вії. Він здогадався. Однак це було зле — здогадатись міг не тільки він. Галдорові сини могли напитати лиха — вивідачі не втямили б, що підлітки не зможуть показати входу до потаєної долини, бо потрапили туди повітрям.

— Мені потрібен палантир, — мовив він врешті.

— Він в тій самій кімнатці, вельможний…

Гондолін відгукнувся не одразу, однак відгукнувся. Туракано сидів біля столика зі своєю кулею, блідий і напружений. Він дивився на брата винуватим поглядом сірих очей, так схожих на батькові, і мовчав.

— Я радий, Турондо…

— Я вітаю Великого Князя…

— Ми не на урочистостях, брате. Двоє дор-ломінців…

- Їх врятував Торондор — він послав своїх родичів…

- Їх врятували Валар: Торондор не вільний робити щось на власний розсуд.

— Я не міг їх не відпустити — юнаки просились додому. Дороги вони не знають. Тим більше — Торондор погодився помогти…

— Ниточки з гобелену, — всміхнувся Фіндекано краєчком вуст, — нам його не уздріти, брате… Вишні не сповіщають своїх задумів фігуркам з військової гри. Гаразд…

— Фіндекано! — крикнув Турондо, — стривай… Я знайшов спосіб порятунку… Мої воїни збудували кораблі в гирлі Сіріону… Вони допливуть до Валінору, вони попросять допомоги.

— Допомога прийде, — сказав старший брат, — коли закінчиться гра… Коли настане час закривати дошку і згрібати фігури до скриньки. У Вишнього Намо дуже велика скринька — місця вистачить всім. Тобі теж, Турондо… Біда тим, хто переживе гру, бо вони дійсно згаснуть від горя і страшних спогадів. Краще вже зброя… чи тортури, що завгодно. Батько це зрозумів — зрозумій і ти, брате. Не дивись на мене так — він тобі пробачив… Бувай…

Вийшовши з кімнати, Фіндекано звернувся до розтривоженого Галдора:

— Я все з’ясував… Вам не треба допитуватися, де були ваші сини. Їх дійсно порятували орли — цього досить.

Адан позирнув на володаря раптово просвітлілим поглядом.

— Я зрозумів… Ваш брат…

— Це розуміння може коштувати життя вашим дітям. Ворог не повірить, що вони не знають шляху до певного міста. Тому, оповідайте всім, що юнаки дійсно жили з орлами. Будь-яку казку…

— Згідно наказу, вельможний.

Наступного дня обидва княжичі-Адани з’явилися за столом. Суворий батько, як зрозумів Фіндекано, замкнув обох підлітків за брехню у їхніх покоях. Малий Гуор сяяв усміхом, а Гурін виклично позирав довкола темносиніми, немов у Ельда, очима. Фіндекано посміхнувся йому, і хлопець теж всміхнувся, а погляд його з викличного став обожнюючим — він бо пізнав «самого Астальдо» по знаменитим косам з золотими стрічками. Ерейніон до вечора вже став кращим другом цієї парочки: всі троє «побували в битві» і пишалися цим одне перед одним.

— Я дивлюся, — оповідав Гурін запально, — орчисько… Просто на мене… Я змахнув мечем… Орчисько з переляку аж з чобіт вискочив…

— Я стояв на становиську, — всміхався Ерейніон, — тут орки прилаштували драбину і лізуть вгору. Ваш дядько Гундор кричить мені: списом підважуй драбину… Списом! А орки вже на стіні… Тут cano Алмареа надбігає і мовить так розважливо: «Мій княжичу, тепер будемо підважувати їх поодинці…»

— Я теж бився, — не відставав Гуор, — у мене на рахунку аж два орка…

— Вважай, що один, бо другий би розрубав тебе надвоє, якби не я, — посміювався Гурін, який, видно, любив брата.

Морвен та Ріан ходили за братами назирці і слухали їхню похвальбу зі щирим захватом. Дівчата пам’ятали вогонь, втечу, смерть близьких… Юні войовники давали їм можливість повірити, що тьма не є непереможною. А за приязню, котра народжувалася поміж цими напівдітьми тужно слідкували великі карі очі Емельдир.

Еріен, котра тісніше спілкувалася з жіноцтвом Ломіону, знизувала плечима — вона не розуміла Аданет. Княгиня-втікачка вважала, що її тут терплять з милості, що її родички не мають посагу, і тому не можуть вважатися гарною парою синам князя Дор-Ломіну. До того ж дортоніонка не дуже ладнала з хазяйкою замку: княгиня Гарет, чия галадинська запальність стримувалася лише холодною ввічливістю, яку виховували в собі наближені до Ельдар Люди, недолюблювала гостю.

— Знаєш, Фіндекано, милий, — шепотіла Еріен, розплітаючи коханому коси в їхньому давньому покоїку, що його новий господар замку зберігав неторканим для високих гостей, — пані Гарет ревнує свого чоловіка до вельможної гості…

— Тобто? — спитав Астальдо заскочено.

— Пані Емельдир ще молода, хоч і має дорослого сина. Вона вийшла за князя Барагіра зовсім юною. Пані Емельдир вродлива…

— Але княгиня Дор-Ломіну теж вродлива…

— О, по різному… Пані Гарет схожа на тонесеньку стеблину, а дортоніонка — на розкішне деревце… Князь Галдор милується гостею…

— Але що в цьому дивного… Я теж…

Еріен хихикнула і зарилася обличчям в розкішне волосся Астальдо.

— Те, що я скажу, є дуже непризвоїтим… Пані Гарет вважає, що її чоловік бажає злитися тілами з пані Емельдир…

Фіндекано пирхнув, не втримавшись… Він розумів ревнощі, коли поміж Ельдар йшло змагання за увагу панни. Коли ж діва відкривалась назустріч певному Ельда, мови про ревнощі не могло й бути, тому, що залюблену пару могла розділити лише погибель.

— Я ніколи не зрозумію Аданів, — сказав він врешті, - я ревнував… Тебе до Нінуінона… Але опісля ночі на березі Хіселіну…

— О, та ніч…

— Місяць гойдався на хвилях…

— Твоє волосся пахло корицею, meletron…

— Ти завжди пахнеш ясмином, meldanya… І срібло твоїх кіс тобі подарував Ітиль…

— О, милий, адже я народилася до сходу Ітилю…

— Тоді вони сяяли як зорі, а Ітиль додав їм

1 ... 168 169 170 ... 192
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Астальдо», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Астальдо"