Читати книгу - "Сповідь"

до негідника Сорена, що занапастив його, він знав про обох чимало цікавих історій, які Сегі ще не опублікував – вони залишалися в рукопису. Мальтор запевняв мене, що граф дю Люк не тільки не сердився за це, але довіку зберіг до нього почуття найніжнішої дружби. Пан Мальтор, якому, після смерті його покровителя, пан Ветіміль дав це досить непогане місце, свого часу виконав багато важливих доручень і, попри старість, зберіг про нього ясну пам’ять і міркував цілком розумно. Розмова з ним, така ж повчальна, як і цікава, зовсім не була схожа на розмови із сільським священиком. Манери світської людини поєдналися в ньому зі знаннями кабінетного вченого. З усіх моїх постійних сусідів його товариство було мені найбільш приємним, і розлука з ним викликала у мене найбільший жаль.

У Монморансі у мене бували ораторіанці і, між іншим, отець Бертьє, викладач фізики, до якого, незважаючи на деякий наліт педантизму, я прихилився за його добродушність. Мені, проте, важко було зрозуміти, як поєднується в ньому щира простота з бажанням усюди втертися – до вельмож, до жінок, до святош, до філософів. Він виявляв при цьому виняткову спритність і вмів усім догодити. Його товариство було мені дуже приємним. Я всім розповідав про нього, і, мабуть, мої розповіді доходили до нього. Одного разу, посміхаючись, він подякував мені за те, що я вважаю його добродушною людиною. У його посмішці я помітив щось сардонічне, що абсолютно змінило його зовнішність у моїх очах, і з того часу цю посмішку я часто згадував. Я не можу знайти для неї кращого порівняння, ніж посмішку Панурга, коли він купує баранів у Дендено.

Наше знайомство почалося незабаром після мого переїзду до Ермітажу, куди він дуже часто приходив до мене. Я вже влаштувався в Монморансі, коли Бертьє повернувся назад у Париж. Там він часто відвідував пані Ле Вассер. Одного разу, коли я найменше цього очікував, він написав мені від імені цієї жінки, що Ґрімм пропонує взяти її на своє утримання, і вона просить мого дозволу прийняти цю пропозицію. Я дізнався з цього листа, що йдеться про пенсію в триста ліврів, і що пані Ле Вассер належить оселитися в Дейє, між Шевретом і Монморансі. Не можу передати враження, яке на мене справила ця новина. Вона б мене менше здивувала, якби Ґрімм мав десять тисяч ліврів доходу або якісь зрозуміліші стосунки з цією жінкою, і якби мені не ставили за злочин те, що я перевіз її в село, куди він сам надумався тепер переселити її, неначе вона з того часу помолодшала. Я зрозумів, що мила старенька питає у мене дозволу, без якого вона у разі моєї відмови могла б чудово обійтися, лише тому, що боїться втратити і те, що я призначив їй зі свого боку. Хоча така благодійність здалася мені дивною, проте у той час вона не вразила мене так, як згодом. Але якби навіть я знав тоді все, що зрозумів потім, я все одно дав би свою згоду, я повинен був це зробити, оскільки не міг протиставити пропозиції Ґрімма щось вагоміше. Відтоді отець Бертьє змусив мене потроху змінити думку про його добродушність, яку я так безглуздо приписав йому і яка його так потішила.

Цей самий отець Бертьє був знайомий з двома особами, які чомусь шукали знайомства зі мною, хоча в наших смаках, безперечно, було мало спільного. Це були якісь дивні суб’єкти, люди, чиє походження і навіть справжні імена, думаю, були невідомі. Вони були янсеністами і видавали себе за перебраних священиків, можливо, тому, що вони дуже смішно носили рапіри, з якими ніколи не розлучались. У їхніх манерах, в кожному жесті була надзвичайна таємничість, що робила їх схожими на ватажків якоїсь партії, і я нітрохи не сумнівався, що вони випускають духовну газету. Одного з них – високого, добродушного, вкрадливого – звали Ферро; другого – низенького, кремезного, глузливого, педантичного – Мінар. Вони видавали себе за двоюрідних братів. Жили вони в Парижі, разом з д’Аламбером у його годувальниці, пані Руссо, а в Монморансі винайняли на літо маленьку квартирку. Вони господарювали самі, без прислуги і без посильного. Кожен по черзі протягом тижня ходив по харчі, готував обід і прибирав кімнати. Втім, жили вони непогано; ми іноді обідали один у одного. Не знаю, чому вони зацікавилися мною, а я цікавився ними тільки тому, що вони грали в шахи, і, щоб зіграти маленьку партію, я витримував чотири години нудьги. Через те що вони скрізь сунули свого носа і намагались у все втручатися, Тереза прозвала їх кумоньками, і це прізвисько збереглося за ними і в Монморансі.

Такі були головні мої сільські знайомі, з-поміж яких треба ще згадати і мого господаря, дуже добру людину, пана Мата. Якби я захотів жити в Парижі з приємністю, у мене було і там досить знайомих поза літературним середовищем, де тільки одного Дюкло я міг вважати своїм другом, оскільки Делейр був ще надто молодий, і до того ж я не міг забути, як легко він грав при мені роль рупора філософської кліки, хоч він і цілком відійшов од цих людей, надивившись на їхні інтриги проти мене.

Перш за все у мене був давній і поважний друг пан Роген – друг добрих давніх часів, який любив мене не як відомого письменника, а як людину, і тому я цю дружбу зберіг назавжди. Були у мене також добрий Леніпс, мій співвітчизник, і його дочка, пані Ламбер, яка тоді була ще серед живих. Був у мене один молодий женевець на ім’я Куанде, добрий хлопець, уважливий, послужливий, старанний, але неосвічений, легковажний і дуже самовдоволений. Він завітав до мене на самому початку мого перебування в Ермітажі, сам себе відрекомендував і невдовзі майже оселився у мене проти моєї волі. Він непогано малював, був знайомий з художниками. Він виявився мені корисний під час виготовлення малюнків до «Юлії»,[184] оскільки взяв на себе клопіт щодо малюнків та гравюр і добре впорався з цим дорученням.

У мене був будинок пана Дюпена, вже не такий блискучий, як у молоді роки пані Дюпен, але він усе ще залишався одним з кращих будинків у Парижі завдяки гідним господарям і товариству, що збиралося там. Оскільки я нікому не віддавав перевагу перед ними і відійшов од них лише для того, щоб жити вільним, вони не переставали ставитися до мене дружелюбно, і я був певен, що пані Дюпен