Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

брат із сестрою не без задоволення приймали це запрошення повернутися до світу.

І все ж робили вони це досить стримано, тому що обоє відчували безпросвітний розлад. Те непевне й таємниче, що пов’язувало їх самих, хоч розмовляти про це відверто вони й не могли, відділяло їх від решти людей; але та сама пристрасть, яку вони незмінно відчували, бо наштовхувалася вона не так на заборону, як на обітницю, також лишала їх у стані, подібному до гнітючих перерв у фізичній близькості. Непогамоване жадання поринало назад у тіло, сповнюючи його ніжністю, такою самою непевною, як день пізньої осени чи ранньої весни. І хоч до кожної окремої людини й до всього світу вони й не мали, певна річ, таких почуттів, як одне до одного, то серцем усе ж таки відчували чарівну тінь того, «як це могло б бути», і серцю несила було ні цілком повірити цій ніжній ілюзії, ні цілком її уникнути, хай би там що траплялося на його шляху.

Через це в добровільних близнюків склалося враження, що завдяки їхньому очікуванню і їхньому аскетизму у них прокинулася чулість до всіх іще живих у мріях симпатій світу, але воднораз і до перешкод, що їх реальність і здоровий глузд ставлять будь-яким почуттям; і перед обома виразно постала своєрідна двобічність життя, яка високі прагнення нерідко притлумлює низькими. До кожного проґресу вона прив’язує який-небудь реґрес, а до кожної сили — яку-небудь слабкість; вона нікому не дає права, якого не позбавила б когось іншого, не залагоджує жодного ускладнення, не вчинивши нового безладу, й навіть велич творить, схоже, лише задля того, щоб належними їй почестями при іншій нагоді вшанувати банальність. Так справді нерозривний і, можливо, вкрай необхідний зв’язок поєднує всі сміливі людські поривання зі здійсненням їхньої протилежности й робить життя — незалежно від решти суперечностей і розбіжностей — для людей розумних чи навіть лише більш-менш розумних досить нестерпним, водночас спонукаючи їх, однак, шукати цьому пояснення.

І міркували про цю пов’язаність почесного й зворотного боку життя також вельми по-різному. Набожні циніки вбачали в цьому наслідок тлінности земного буття; шибайголови — найсоковитішу частину життя, його полядвицю; люди пересічні почуваються в цій суперечності так само затишно, як поміж своєю правою і лівою рукою; а хто міркує обережно, той просто каже, що світ створено не задля того, щоб він відповідав людським поняттям. На це дивилися, отже, як на недосконалість світу чи людських уявлень, це сприймали й по-дитячому довірливо, й меланхолійно, і з байдужною впертістю, а якщо казати загалом, то ухвалювати з цього приводу рішення — скоріше справа темпераменту, аніж почесне завдання здорового глузду. Та коли світ, поза всяким сумнівом, створено не задля того, щоб відповідати людським вимогам, то людські поняття, поза всяким сумнівом, створено задля того, щоб відповідати світу, бо таке їхнє завдання; і чому саме у сфері справедливого й прекрасного вони ніколи цього не роблять — це питання лишається, зрештою, навдивовижу відкритим. Блукання просто так містом показувало це, мовби книжка з картинками, й наводило на розмови, які супроводжувало зрадливе хвилювання, що його породжує гортання такої книжки.

Жодна з цих розмов не досліджувала своєї теми досить ґрунтовно й вичерпно, зате кожна мимоволі торкалася найрізноманітніших причинних зв’язків; водночас пов’язаність думок загалом ставала щораз глибшою, їхня структурованість залежно від конкретного приводу — а такі приводи траплялися один за одним — раз по раз відступала перед навальним напливом цікавих спостережень; і так тривало довго, тривало з утратами й здобутками, допоки нарешті став очевидним результат.

Так У. — випадково чи ні, з певністю чи наздогад — насамперед припустив можливість того, що перешкода почуттям, так само, як і забігання життя наперед або його відставання чи принаймні кидання з боку в бік, одне слово, його духовна ненадійність, — усе це виконує, мабуть, якесь небезкорисне завдання, а саме: створювати й підтримувати такий собі середній життєвий стан.

Він не мав наміру вимагати від світу, щоб той був парком розваг для Генія. Історія світу лише на його вершинах, якщо взагалі не на його горбах та наростах, — це історія Генія і його творінь; а в основному це — історія пересічної людини. Вона — матеріал, з яким працює історія і який знов і знов із неї відроджується. Можливо, таку думку навіяла хвилина стоми. Можливо, Ульріх просто взагалі гадав, що все пересічне, не дуже високе, — стійке і має найкращі шанси зберегти свій вид; можна було припустити, що це — щонайперший закон життя: зберігати самого себе; і так воно, мабуть, і було. Але якщо починати з цього, то треба враховувати, безперечно, й ще одну перспективу. Адже нехай навіть нема сумніву в тому, що людська історія своїми злетами завдячує аж ніяк не пересічній людині, то вона, історія, якщо брати все разом — Геніальність і дурість, героїзм і легкодухість, — усе ж таки історія мільйонів імпульсів і спротивів, властивостей, рішень, настанов, пристрастей, знань і хибних поглядів, що їх пересічна людина зусібіч дістає і навсібіч роздає. В історії і в цій людині перемішані ті самі елементи; й тому людська історія, в кожному разі, — це історія пересічности або (залежно від того, як на це поглянути) пересічний рівень мільйонів історій, і навіть якщо їй судилося хитатися навколо чогось пересічного, то що може бути, зрештою, безглуздішим, аніж ображатися на пересічний рівень за його пересічність!

Але серед цих роздумів зринули й спогади про обчислення пересічних, або середніх, величин, як їх тлумачить теорія випадковости… З холодною, мало не безсоромною незворушністю правила ймовірности починаються вже з того, що події тривають то так, а то вже так і можуть навіть обернутися на свою протилежність. Тому для того, щоб виник і утвердився пересічний рівень, потрібно, щоб великих і виняткових величин було значно менше, ніж середніх, ба навіть щоб вони ніколи не з’являлись і щоб це стосувалося й величин непропорційно малих. І ті, й ті лишаються, в кращому чи в гіршому разі, величинами граничними, і то не лише в розрахунках, але й, як показує досвід, повсюди, де домінують близькі до випадковости обставини. І хай навіть такий досвід набуто у страхуванні від граду чи в складанні зведених таблиць смертности, проте малій імовірності граничних величин недвозначно відповідає те, що і в процесі історичного розвитку однобічні формоутворення й абсолютне здійснення надмірних вимог рідко витримували іспит часу. І якщо, з одного боку, це здається половинчастістю, то, з другого, це досить часто