Читати книгу - "Трилогія смерті"

відчиняти двері. Врешті вони змилувалися наді мною і піддалися. З переполоху я перехилився назад, а лише потім заглянув усередину.

— Крамлі! — вигукнув.

— Га? — обізвався він футів за шістдесят від мене.

— Ходи-но поглянеш!

— Тіло? — запитав Крамлі.

— У рази краще, — з трепетом відповів я.

Розділ десятий

Ми ввалились у справдешній лабіринт, зведений із газетного паперу. Хоча ні, не лабіринт, а радше катакомби, роздрібнені бруньками тіснуватих коридорів, що пролягали через стоси залежаних газет «Нью-Йорк Таймс», «Чикаго Триб’юн», «Сіетл Ньюс», «Детройт Фрі Пресс». П’ять футів ліворуч, шість футів направо і, на тобі, лазівка, крізь яку прошмигуєш, наче вивірка, страхаючись завалу, спроможного збити на квасне ябко, а то й геть дух вичавити.

— А щоб мені повилазило! — мені аж памороки забило.

— Не те слово, — проворкотів Крамлі. — Ісусе Спасителю, та тут щонайменше з десяток тисяч недільних та щоденних номерів, збитих у стоси, — нижні прошарки жовтяві, а ближче до верху проглядає білувата товща. І такий не один стіс, навіть не десять дюжин, а, Боже милостивий, ціла сотня.

Щоправда, газетні катакомби, котрі зяяли у присмеркових тінях, поволі зникали з поля зору. По хвилі я зіставив себе з лордом Карнарвоном, який у 1922 році відкрив усипальню Тутанхамона. Нас досі непокоїло, про що мали б свідчити усі ці пройдешні заголовки і сила-силенна некрологів?

Дедалі більше нових стосів визрівало попереду, чимало залишалося й позаду. Нам з Крамлі було вкрай важко пробиратися боком через цю тісняву, проштовхуючи черево і задок.

— Господи, — шепнув я, — здається, ніби це місце сколихнув справжній землетрус.

— Так і є! — пролунало з глибини заваленого газетами тунелю.

Удалині вималювались обриси мумії, яка зайшлася репетом. Стоси рухнули на мене. Ледь не розмастили по підлозі.

— Хто там? — завересканив я. — І де ви, до холєри, зарилися?

— Нічогенький лабіринт, чи не так? — луною прокотився голос мумії. — Моїх рук справа. Усе від екстренних ранкових номерів до останніх вечірніх, підсумки перегонів, недільні комікси, чого тут лише не назбиралося?! За сорок років! Музейна книгозбірня новин, що не годяться для друку. Іди далі, не збавляючи темпу! Потім заверни ліворуч. Я десь у тих межах!

— Ворушися! — спроквола вимовив Крамлі. — Трохи свіжого повітря тут не завадило б!

— Ти на правильному шляху! — погідливо докидав сухий голос. — Уже небагато залишилося. Тримайся лівого боку. Тільки не смій курити! Кляте місце. Звідси не вислизнеш під час пожежі. Це просто тенета з ряду заголовків: «Гітлер дістався до влади», «Муссоліні розгромлює Ефіопію», «Серце Рузвельта припинило битися», «Черчілль зводить залізну завісу» — непогано, правда ж?

Ми завернули за крайній ріг, прямо посеред високих стосів газет, що нагадували вежі з млинців, і, на диво, надибали у цьому непроглядному лісі галявину. На віддаленому краю проглядався армійський тапчан, на якому лежало щось схоже на великий згорток в’яленої плоті, а чи то просто мумію, що постала з-під землі.

Звідтіля їдуче тхнуло. У сум’ятті запах здавався нерозбірливим. Віддавало чимось ніби трупним, ніби живим.

Я неквапно підібрався до лежака. Крамлі йшов назирцем. Тепер мені вдалось уловити, що насправді витало у повітрі. То не сморід мертвяка забився у наші ніздрі, а запах прілої невмиваної плоті.

Ганчірна мотанка заворохобилася. Старезне покривало, що спадало на обличчя, нагадувало краями водяні виямки, позоставлені на мілині. Дрібнючі полиски світла щоразу пробивалися на-гора з-під поморщених повік.

— Даруйте, не можу підвестися, — задриготів поморщений рот. — У пана з Армантьєра не вставав уже сорок років.

Його рот зайшовся сміхом так, що заледве не захлиснувся. Тоді з нього вирвався кашель.

— Ні, ні, у мене все гаразд, — почувся безсилий шепіт. Голова відкинулася назад. — І де, в дідька, вас так довго носило?

— Ви про що?

— Я вичікував вас! — завела мумія. — Який тепер рік? Тисяча дев’ятсот тридцять другий? Сорок шостий? П’ятдесятий?

— Тепліше, тепліше…

— Шістдесятий. Чи який?

— У десятку, — скрикнув Крамлі.

— Я не зовсім з’їхав з глузду, — зашамкотів побабчений рот старигана. — Принесли мені якусь потраву?

— Потраву?

— Ні, ні, цього просто не може бути. Один хлопчур таскав мені собачі наїдки з друкарської алеї Ґраб-стріт,[77] консерву за консервою або всяку кляту падаль. Ти ж не він? Чи він?

Ми розвернулись і захитали головами.

— Вам до вподоби мій пентхаус? До речі, первинно це слово означало місце, в якому утримували пентюхів. Дати чосу звідти було непосильним завданням. Ми всього-на-всього наділили його іншим значенням та підвищили платню. На чому я завершив? Ага, згадав. То як вам мій притон?

— Справжня Читальня християнської науки![78] — вигукнув Крамлі.

— Тиць, моя радість! — тим самим тоном проказав Рамзес II. — Тисяча дев’ятсот двадцять п’ятий був добрий на почин. Відтоді не міг зостановитись. Усе приставало до рук, не те, щоб любив видирати з-під носа, але як уже взяв, то випускати не хотілося. Все почалося того дня, коли мені з голови вилетіло, що треба до духу виносити ранкові газети. Затим назбиралася ціла пака за тиждень, і так пішло-поїхало — «Триб’юн», «Таймс», «Дейлі Ньюс». Море різного непотребу. Ось там, праворуч від вас, добірки тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого. По ліву руку — за тисяча дев’ятсот сороковий. Стос позаду — за сорок перший. Повний комплект.

— Як бути тоді, коли ви шукаєте конкретний номер, а на ньому накладено усього з чубком, десь футів чотири?

— Намагаюся на такому не зациклюватися. Назвіть дату.

— Дев’яте квітня тисяча дев’ятсот тридцять сьомого, — зірвалося з мого язика.

— Бодай би ти скис! — процідив Крамлі.

— Не затуляй рота цьому парубкові! — донісся шепіт з-під товщі закушпеленого покривала. — Джин Гарлоу[79] відійшла у двадцять шість років. Уремічне отруєння. Відправа завтра у першій половині дня. Форест-Лон. Нельсон Едді та Джанетт Мак-Дональд[80] будуть на панахиді.

— Боженько! — прорвало мене.

— Він не до кінця ролики розгубив, чи не так? Далі!

— Третє травня тисяча дев’ятсот сорок другого року, — ляпнув я що попало.

— Загинула Керол Ломбард.[81] Авіатроща. Гейбл[82] оплакує її.

Крамлі повернувся до мене.

— І це все, що вам відомо? Мертві зірки кінематографа?

— Не переймайтесь, дітиська, — пролунав старий, ледь не загробний голос. — Що ви тут забули?

— Ми прийшли… — завів Крамлі.

— Це стосується… — підхопив я.

— Досить, — у голові старого здійнялася курява думок. — Ви є продовженням!

— Продовженням?

— Востаннє, коли хтось намагався видертися на Моунт-Лоу, аби звести рахунки з життям, він не довів справу до кінця, вирішив звернути назад, одначе дорогою його збила автівка. Відтоді цей горе-самогубець живе в достатку. Останнього разу хтось справді приходив сюди якраз… Якраз нинішнього полудня!

— Нинішнього?

— Чом би й ні?