Читати книгу - "Трилогія смерті"

Хіба не можна провідати немічного старця, котрий потопає у безкраю порохна. Я не знав тілесних любощів з 32-го року. До речі, хтось заходив сюди кілька годин тому, розносив вісті, горланив про лихе в тунелях. Пригадуєте казку, в якій був млин, що готував вівсянку? Кажеш «починай!» — і, на тобі, гаряча вівсянка. Хлопчина знав, як запустити її, але, мов на гріх, забув чарівне слово, спроможне зупинити вариво. Бісова вівсянка до краю затопила місто. Для того, щоби прокласти кудись стежку, доводилось утоптати чимало каші. У мене он скільки преси, а з вівсянкою якось туго. І до чого це я?

— Казали, що хтось горланив тут…

— То десь із коридору між «Лондон Таймс» та «Фігаро». Ну-ну. Горлання жінки скидалося на крикняву віслюка. Від того репету я аж у штани надзюрив. Наганяла страху, що обвалить мої колони. «Один нехитрий поштовх — і все притьмом полетить шкереберть, як у доміно, — горлопанила вона. — Усі ці кляті часописні забудови розквасять тебе».

— Як на мене, землетруси…

— Прокочувалися. Ще й як термосило, он візьміть хоча б «Повідь на річці Янцзи»[83] чи «Дуче перемагає». Але, бач, я вцілів. Навіть наймогутніший землетрус тридцять другого року виявився незугарним розруйнувати мої покерні стовпці. Так чи інак, та оскаженіла жінка гаркала на мене, звинувачуючи мене в усіх насущних пороках, і настійно вимагала добірку газет за певні роки. Я сказав, що варто поритись у першому ряді ліворуч, а затим справа. Неопрацьовану та непосортовану пресу я все одно зберігаю нагорі. Чулось, як вона моцувалася з тими стосами. Її прокльони спроможні були накликати велику біду, тож знову б залунало звідусіль: «Лондон у полум’ї!».[84] Вона тарахнула дверима і пошпарила шукати місце, звідкіля можна було б кинутися долу. Не думаю, що її лупнула машина. Знаєте, про кого мова? Я зумисне приберіг інтригу. Ну що, здогадалися?

— Поки не второпав, — ошелешено мовив я.

— Бачите, он лоток із наповнювачем для котячого туалету? Згребіть трохи вершечок — і випорпаєте писульку з чудернацьким шрифтом.

Я покрокував до лотка. Під насипом тирсової стружки та, як видалося, пташиного посліду, нашукав дві дюжини однаковісіньких запрошень.

— Кларенс Реттіґан… — я застиг.

— Читай далі! — закликав старий.

— Констанс Реттіґан, — зітхнув я і взявся читати далі, — раді оголосити про наше весілля, що відбудеться на вершині Маунт-Лоу десятого червня тисяча дев’ятсот тридцять другого року о третій годині по обіді. На вас чекає автомобільний і залізничний ескорт. А також шампанське.

— Запрошення прийшло за тією адресою, де ви мешкаєте? — поспитав Кларенс Реттіґан. Я підвів погляд.

— Кларенс Реттіґан і Констанс Реттіґан, — проказав я. — Постривайте. Хіба не варто було зазначити дівоче прізвище Констанс?

— Скидається на інцест. Ти це мав на увазі?

— Дивно-дивно!

— Ви зовсім нічого не зрозуміли, — вирвалося з висхлих уст. — Констанс присилувала мене змінити рідне прізвище. Мене кликали Оверголт. Вона сказала, що горіла б у пеклі, якби змінила своє першокласне прізвище на недолуге другосортне поганяло, і на вам…

— Вас охрестили напередодні церемонії? — припустив я.

— До того не був охрещений, але врешті зробив це. Єпископський диякон, який походив з Голлівуда, подумав, що я геть розум утратив. Ви коли-небудь намагалися перечити Констанс?

— Я…

— Навіть не смій казати «так»! Часто-густо вона наспівувала «Кохай мене або облиш». Я полюбляв ці наспіви. Опріч того, прийняв таїнство миропомазання, мене намастили церковним єлеєм. Я перший недоумок в Америці, який спопелив свою метрику.

— Хай мене качка копне! — здивовано вигукнув я.

— Не тебе. Мене. На що ви поглипуєте?

— На вас.

— Ще б пак. Зрозуміло, — промовив він. — Вигляд у мене, ясна річ, не конче. Та й тоді було не комільфо. Бачите он ту осяйну штуку на запрошеннях? То латунне руків’я трамвайного вагоновода з Маунт-Лоу. Реттіґан шаленіла, коли я постукував по латуні. Це моє ратище, рукоять машиніста маунт-лоуського трамвая. Ісусе Христе! А чи нема поруч пивця? — ні сіло ні впало додав він.

Мені аж слинка потекла.

— Ви зізналися, що були першим чоловіком Реттіґан, а по хвилі канючите пива?

— Не казав я, що був її першим чоловіком. Тільки-но одним із. Де це пиво поділося?

Старий прикусив губи. Зітхнувши, Крамлі почав нишпорити по кишенях.

— Ось пиво і «Малломарс»!

Старий висолопив язик та примостив на нього пластинку печива. Відтак дочекався, поки воно розтануло, неначе облатка для причастя.

— «Малломарс»! Жінки! Не можу без них жити!!

Він трохи підвівся, щоби дістатися до пива.

— Реттіґан, — я взявся за старе.

— О, так. Шлюб. Вона здійнялася на вершину завдяки трамваю, а вже там оскаженіла через погоду. Думала, то моїх рук справа. І все-таки вона освідчилася мені. Навпісля медового місяця, однієї з нічим не примітних ночей, її прояснило, що я жодним чином не можу сприяти клімату. Вона притьмом обросла бурульками, а тоді геть розчинилася за ними. Знаєте, моє тіло більше ніколи не буде таким, як тоді, — старий затремтів.

— І це все?

— Що ти розумієш під словом «все»? Тобі коли-небудь таланило обходити її двічі з трьох разів?

— Заледве, — прошамотів я.

Я витягнув із кишені телефонну книгу Реттіґан.

— Ось звідки ми довідалися про ваше існування.

Старий позирнув на своє прізвище, обведене червоним кружальцем.

— З якого дива комусь збрело у голову підіслати вас сюди?

Пометикувавши трохи, він зробив ще ковток.

— Зачекайте! Якщо не зраджує пам’ять, ти якийсь письменник?

— Якийсь.

— Он воно як! Відколи ви з нею знаєтеся?

— Кілька років.

— Рік з Реттіґан рівнозначний тисячі та одній ночі. Ти ніби заподіваєшся у кімнаті сміху. Це справжнісінька чортівня, сину. Б’юсь об заклад, що вона обмалювала моє прізвище тільки заради того, аби ви зайнялися створенням її життєпису. І хто може бути кращим на почин, аніж я, Вірний Старий?

— Не думаю, — заперечив я.

— Вона канючила, щоб ви робили нотатки?

— Зроду-віку не просила.

— Дідько, було б незле, правда ж? Кому під силу написати навіженішу книжку, ніж Констанс, злобнішу, ніж самій Реттіґан. Даю голову на відріз, що вона приречена стати бестселером! Вкладайся у ліжко разом з Реттіґан і прокидайся під проливнем золотого дощу. Збігайте махом вниз і збалакуйтеся з видавцем. Відсипете мені трохи грошенят із гонорару. Ну як, по руках?

— Гонорару?

— Отеперечки піднесіть мені ще печива «Малломарс» та більше пива. Чи ваші язики досі сверблять? Хочете далі теревені правити?

Я згідливо кивнув.

— Он там на іншому столі… — він показав на ящик з помаранчами, — лежить перелік гостей, запрошених на весілля.

Я підступив до ящика з помаранчами, на якому були скупчені квитанції; почав перебирати їх, допоки не натрапив на добротний