Читати книгу - "Третій рівень. Короткі історії"

Нарешті чоловік підняв руку з пістолетом, випростав її так, аби націлити ствол просто в перенісся полонянці, потримав так кілька секунд і опустив зброю.

— Ви… чого? — в молодої жінки перехопило подих.

— Нічого. Просто показую: ми з вами не друзі, хоча так мило балакаємо. Ось це, — чоловік знову гойднув пістолетом, — чи не єдиний безвідмовний спосіб швидше та певніше цю саму допомогу отримати. Тут є гараж, досить великий, очевидно — на дві машини. Одна з них, мабуть, належить вам. Раз чоловік ваш зумів облаштувати і нафарширувати цей будинок відповідним чином, значить, з фінансами у вас все в порядку. Мені потрібні гроші, ключі від машини, і я після того покину вас назавжди.

Діана зміряла незнайомця замисленим поглядом. Дивно — навіть коли той націлив на неї зброю, вона не злякалася, а швидше — розгубилася, бо не чекала зміни настрою. Тепер, коли сніжний гість виклав свої вимоги, молода жінка зовсім заспокоїлася. Принаймні, знає, чого він хоче. Ось тільки… чи отримає. Адже гість не знає про особливі обставини, котрі виникли в цьому багатому домі.

Тож бажаючи всістися зручніше, Діана мимохіть зсунула полу халата, оголивши ноги вище стегна. Під халатом, крім ризикованої білизни, нічого не було: сидячи в чотирьох стінах та не маючи змоги кудись вийти, полонянка вирішила взагалі не одягатися. Незнайомець сприйняв її жест по-своєму.

— Тільки не намагайтеся тут мене спокусити. Ви — вродлива жінка, але зараз, вибачте, для мене це зовсім нічого не важить. Мене ловлять, бо я застрелив багату та впливову людину. Покинуту машину зі слідами крові невдовзі знайдуть біля дороги, проведуть прості математичні обрахунки, оточать це дачне селище… Коротше, що швидше я злиняю звідси, то краще для всіх.

Діана вже не чула його. Мозок шалено запрацював.

— Ресторан… Ви вбили людину в ресторані… Який майже в центрі… — вона повторила цю фразу кілька разів, наче мантру, і незнайомець уже подумав, що його полонянка почала втрачати глузд з переляку, та раптом молода жінка вигукнула, подавшись уперед: — Як називається ресторан?

— А хіба…

— Як. Називається. Ресторан.

— «Нова Європа», — вичавив із себе гість, наче розкривав страшну таємницю.

— Правильно, — кивнула Діана швидше сама собі, ніж співбесіднику. — Один із ресторанів мого чоловіка. Він дзвонив, попереджав, що затримується, виникли якісь проблеми. Ось вони, проблеми! — молода жінка кивнула на гостя, ніби показуючи його невидимим глядачам, мовляв, полюбуйтеся: — Знаєте, ми останніми днями мало спілкуємося, так уже склалося. І якби він просто затримався, через звичайні робочі заморочки, то не обмовився б у телефонній розмові про якісь там проблеми. Затримався — і все, має право. Це доля, знак. Я забобонна і вірю в знаки.

— Тобто? — гість уже нічого не розумів і про всяк випадок міцніше стиснув руків’я пістолета.

— Людина, яка скоїла злочин у ресторані мого чоловіка, затримала його, таким чином, на роботі. А сама прийшла сюди, в його дім, погрожує пістолетом його дружині. Додому господар цього дому прийде пізніше, ніж завжди, і — через вас. Таким чином, він дає нам час.

— Час — для чого? — незнайомець зовсім заплутався.

— Для того! Заберіть від мене пістолет! Взагалі — обережніше зі зброєю!

Діана підвелася. Чоловік теж встав, і молода жінка зрозуміла: він налаштований рішуче, не дивлячись на загнаність і втому. Все ж таки вона боялася, не треба себе обдурювати та заспокоювати. Та саме страх надав їй рішучості. Запхавши руки в кишені халата, Діана пройшлася по спальні, намагаючись не помічати пістолетного дула, котре рухалося за нею.

— Хочу, аби ви знали: я не можу виконати ваших бажань. Навіть якщо ви раптом озвірієте, почнете мене катувати чи прострелите мені коліно, домовитися неможливо. Так, у гаражі стоїть авто. Так, воно моє. Ось тільки ключів у мене нема. Так само, як нема ключів від будинку. Зв’язку з зовнішнім світом — жодного. При бажанні я можу вибратися через кухонне вікно, тільки куди піду і як далеко зайду? Якщо відверто, бажання вибиратися через вікно і тікати в мене нема. Ви залізли в тюрму. З усіма вигодами, затишну, але — в’язницю. Харчів у холодильнику досить, більше бранці нічого не треба. Таким чином, грошової готівки тут теж не знайдете. Чому ситуація саме така, вам, — молода жінка націлила на незнайомця вказівний палець, — знати не обов’язково. Отже, — Діана розвела руками, — можу запропонувати вам вибратися тим самим способом, як зайшли, хіба поїсти перед дорогою. Але, — палець завмер, націлившись тепер у стелю, — ви можете лишитися і вислухати ділову пропозицію від бранки. Чому не запитуєте, яку?

— Бо, думаю, ви все брешете, — глухо відповів чоловік.

— Думайте, що хочете! — відмахнулася Діана. — Я сказала правду. Почекаю, поки перевірите, але це — даремне витрачання часу. Тому перейдемо відразу до угоди. До речі, це буде друга угода в моєму житті.

— Яка ж перша?

— Одруження. Мені здавалося — вдале. Сьогодні я так не думаю, останній тиждень — так точно. Тепер я хочу стати вдовою. Дуже хочу. І ви мені допоможете. Присядемо?

Діана знову сіла на розібране ліжко.

Страху зовсім не було, випарувався. Лишився азарт від можливості вирішити свою проблему, а заразом — помститися. Вірніше, інший порядок: помста спочатку, вирішення проблеми — потім. Молода жінка поплескала рукою поруч із собою, і озброєний чоловік слухняно сів поруч. Від нього пахло талим снігом.

— Слухайте уважно. Мій чоловік рано чи пізно повернеться додому. Мило бесідувати з вами, ось так, як я, він не буде. Стріляйте відразу, і постарайтеся, аби було так, як у ресторані. Тоді в копів голови заболять: спочатку застрелили багатого відвідувача ресторану, потім — самого власника ресторану в його заміському будинку. Він приїде на машині — ось вам і ключі. При собі в нього завжди трохи готівки, менше тисячі баксів, та вам вистачить.

— А ви?

— Мене зв’яжете, але так, аби за пару годин я звільнилася. З чоловікового мобільника викличу поліцію. Далі кожен робитиме свою справу: ви — тікати, поки машину не оголосили в розшук, сищики — шукати вас, юристи мого чоловіка — думати, як вирішити проблему зі спадщиною вдови відомого бізнесмена. І якщо вас не спіймають, за півроку можете шукати мене: отримаєте невеличку фінансову подяку. Годиться?

Тепер озброєна рука гостя звисала донизу.

— Щось не так? — поцікавилася Діана.

— Мені… — чоловікові ніби пересохло в горлі. — Мені треба все обдумати.

— Ви не сказали «ні». Вже обнадіює, — рука Діани лягла на обтягнуте джинсами коліно незнайомця. — Давайте спустимося вниз, на кухню. Там поруч ванна кімната, в ній — аптечка. Рану треба