Читати книгу - "Клавка"

суворе, я б сказала, аскетичне…

— По ваших кришталевих келихах у серванті цього не скажеш… — ужалив її Глухенький.

— Не перебивай мене, Ваню, після твоєї контузії у тебе така координація рухів, що якби я щоразу давала тобі пити з цих келихів, то у мене не лишилося б жодного!

Всі засміялись, Олечка делікатно посміхнулася.

— От гад, таки перебив! — жартома дорікнула Прохорова сусідові. — От забула, що хотіла сказати…

— Ви казали, Єлизавето Петрівно, що вам подобається зрозумілий Рильський, — нагадав їй Борис Андрійович.

— Так, такий, як тут:

Хлопченя з розумними очима,

Із чолом високим та ясним, —

Гріє серце постать ця любима,

Це обличчя рідне нам усім.

— То ти не сприймаєш нову збірку Рильського «Мандрівка в молодість»? — спитав її Глухенький.

— Чому? Сприймаю. Він же пише про молодість. Про СВОЮ молодість. А молодість його була така, як він її й описав. Все чесно. І мені навіть цікаво, або, як то кажуть на Євбазі, «любопитно», зазирнути в його молодість. Разом із тим…

Вона обвела всіх поглядом і продовжила:

— …Можливо, в мене не ті смаки, — я, вибачайте, виросла не в мальовничому селі, а в нетрях робітничих слобідок «Більшовика», тому «Пісню про Сталіна» Рильського я сприймаю як свою. От повірите? Мабуть — ні, бо для того, щоб зрозуміти, про що я кажу, вам треба уявити робітничий барак. Ви скажете: пхе! А я вам скажу: в тих бараках, в тих трубах, в тих цехах, у тій грубій реальності також є своя естетика. Вже минуло багато років відтоді, як Рильський написав свою «Пісню про Сталіна», я вже інакше на неї дивлюся, але все одно вона мені близька. Тепер-то я розумію, що Максим Тадейович писав її не як поезію, він складав її, стилізуючи під наші робітничо-барачні частушки, які ми співали вечорами «от нечего делать»!

Всі присутні округлили очі.

— Не вірите? Ось вам:

Нам скорились темні води,

В ноги нам лягли поля,

Розспівалися заводи,

Оновляється земля!

Двостопний ямб, вісім складів, так? А тепер порівняйте:

Глянь-ка, миленький, на небо,

После неба — на меня.

Как на небе тучи ходят,

Так на сердце у меня.

Той самий двостопний ямб, вісім складів.

Уперед полком єдиним

Більшовицька сила йде,

Льотом сталінським, орлиним

Мудрий вождь усіх веде.

— Лізо, ти ж не хочеш сказати, що Рильський… — Іван Порфирович затнувся, зиркнувши з підозрою на Баратинського й не наважуючись висловити крамольну думку.

— Ваню, я хочу сказати, що дурний той, хто вважає цей вірш примітивним. Рильський — майстер слова. У «Пісні про Сталіна» він грається з ритмом, розміром, жонглює фольклорними образами. У цьому є щось молодече, завзяте… Це так само, якби футболіст «Динамо» вийшов пограти у двір з хлопцями…

Клавка подумала, що з боку Єлизавети Петрівни було не дуже слушно порівнювати «Пісню про Сталіна» з частівками. Принаймні в присутності чужих. Очевидно, так подумала й Олечка Глухенька, бо поспішила зам’яти тему «побутовщиною»:

— Швидше сідайте до картоплі, бо вже вичахає!

Ця ідея сподобалася всім, вони кинулись до столу і взялися чистити картоплю від «мундирів». На настійливі вмовляння Олечки Борис Андрійович сказав:

— Нас так учили в дитячому будинку, все має бути порівну. І поки старші не наїдяться, менші не можуть брати добавки.

«Бідненький! Виріс без мами-тата!» — пожаліла його Клавка.

— Їж, їж, — заспокоїла його Прохорова, — тут кожному по дві картоплини, — а тоді повернулася до Клавки:

— Поки тебе не було, Клавочко, ми тут з’ясували з Борисом Андрійовичем, що ми служили в одному підрозділі: обоє в репатріаційній комісії. Займалися сусідніми таборами — я у Міттенвальді, він — у Реґенсбурзі. — І вона значуще підморгнула.

Клавка інформацію зафіксувала: Баратинський — з НКВС.

— Так, це були чудові часи! Європа лежала у наших ніг… — замріяно сказав той.

— …біля наших ніг, — виправила його Єлизавета Петрівна.

— Так, біля наших ніг! Ясно, що ми не виграли б війну без наших союзників…

— Борисе… — з докором у голосі перебила його Єлизавета Петрівна. Говорити про союзників серед цивільного населення вважалося неприйнятним.

— Та тут усі свої! — хвацько заявив той у відповідь. — Я хотів сказати, що ми були сповнені гордістю від того, що це ми — радянський народ під керівництвом Йосипа Віссаріоновича Сталіна — задушили фашистського гада. Ми були неначе у стані сп’яніння. Ми відчували себе визволителями людства і захмелілі цим почуттям ходили по Відню, Мюнхену з високо піднятою головою. Правда ж, Єлизавето Петрівно?

— Правда! — без особливого ентузіазму відповіла вона і, щоб покінчити з цією темою, спитала у нього: — Коли ти збираєшся переїжджати?

— А що мені переїжджати? Як казав Шолом Алейхем устами хлопчика Мотла, «Мне хорошо, я — сирота!» — він показав знову всі тридцять два зуби.

— Може, ваша Маша… чи… як звати вашу племінницю?.. — звернувся він до Олечки.

— Мотя…

— Може, ваша Мотя допоможе мені помити кімнату? А я вам за це — тушоночки! — розсміявся він.

Олечка була дуже задоволена таким обміном:

— Так, Борисе Андрійовичу! Ми вам допоможемо! Не переживайте!

— Треба буде роздобути десь ліжко, стілець і стіл. Я так скучив за творчою працею! — Він потягнувся і щасливо закрив очі. — Чекаю — не дочекаюся, коли зможу покласти папір на стіл, розгладити його, вмочити перо в чорнильницю і написати перше речення…

— І що збираєтеся писати, юначе? — поцікавився Іван Порфирович.

— Я задумав роман, велике епічне полотно. Поки що у мене тільки назва: «На руїнах Європи…» Як вам? Звучить?

— Солідно, — чи то серйозно, чи жартома сказав Глухенький.

«А друкарка вам не знадобиться?» — подумки спитала Клавка, спідлоба глипнувши на нього.

І той, неначе почувши запитання, обдарував її красномовним поглядом: «Аякже!»

Перспектива написання майбутнього роману не на жарт захопила Бориса Андрійовича.

— Нам з Єлизаветою Петрівною пощастило перебувати в американській зоні, на території Баварії. Ми займалися поверненням наших людей на батьківщину. Американці не так вставляли нам палки в колеса, як британці — в Ганновері чи Гайденау. Якби ви знали, наскільки… — він затнувся. — Єлизавето Петрівно, як сказати українською мовою «бдительный»?

— Пильний… — Єлизавета Петрівна зовсім не мала настрою і вже не приховувала це.

— Наскільки пильними ми мусили бути, щоб ніяка мишка повз нас не прошмигнула!

З виразу облич присутніх Клавка побачила, що не всі зрозуміли, про що йдеться. Чесно кажучи, вона й