Читати книгу - "Антон та інші зі зграї"

серветкою ходунці стоять самотньо в кутку, на них — вазонок.

— Більше серджуся на свою сестру, — бурчить Сіґне. — Учора вона звинуватила мене, ніби я вкрала в неї виделки.

Я не стримую сміху.

— Вона завжди була такою божевільною?

— Вічно була злючкою і впертюхом, а на голову почала слабувати віднедавна. Уявляєте, у неї шафа напхом напхана котячим кормом!

— Але ж це не дуже погано?

— Вона не має кота!

Мені більше подобаються пташки, думаю я згодом. З багатьох причин. Бо ми з Іне знову заходимо у ванну до ластів’ят, і я можу посидіти з нею на підлозі, тісно притулившись плечима. Ми дивимося на крихітних пухнастиків, мені хочеться сказати щось урочисте.

— Ми ніби стали батьками! — кажу я, але фраза трохи дивна, тож я зі сміхом додаю: — Пан і пані Ластівки.

Іне дивиться на мене й теж сміється.

— Ти такий потішний, Антоне!

— Потішний?

Іне киває. А тоді кошлатить мені чуприну, так по-коханому.

— І це я люблю в тобі найбільше!

Я, власне, хотів взяти її за руку. Перед самими цими словами. Може, навіть поцілувати в губи. А тут завмер і задумався: то саме ЦЕ в мені лише й любить Іне?

Глибоко в душі мені хочеться, щоб вона сказала щось зовсім інше. Що я подобаюсь їй, бо милий і класний. Бо в мені багато впевненості в собі, домінантності й розмашистих кроків. Або я їй подобаюся, бо в мене, наприклад, круті біцепси…

Але ж ні! Я потішний! Чи ще гірше: смішний. З великими вухами… І це вона в мені любить.

Удома нікого немає. Анна з татом повернуться надвечір.

Я зачиняю за собою двері. Користуючись нагодою, що сам удома і ніхто не дивитиметься на мене дивно, з’їдаю три банани й баночку сиру. Потім сім разів відтискаюся на килимку перед телевізором, потім шукаю в комірчині в коридорі рулетку, але знаходжу лише складаний «метр», складаю й розкладаю його, дивлячись телевізор, — добра вправа.

— Хо-хо!

Це — Анна. І тато. Вони не просто заходять, а майже ввалюються у коридор. Судячи з голосів, дуже радісні й веселі.

— Гарною була мандрівка? — питають обоє.

Я їх запитую про те саме. Бо абсолютно впевнений, що їм мандрувалося ліпше, ніж мені. (Татові точно не довелося тягати на спині через всю галявину товстезних дівчат і запихати під губу виноградини.)

— Неймовірною! — відповідають тато й Анна майже в один голос.

Анна вішає куртку на вішак, а тато ще раз збігає униз до авта.

— Ми дорогою заїжджали до Анни й прихопили… дещо з речей, — зніяковілим хрипким голосом каже тато, повернувшись до помешкання.

Я витріщаюся на три великі валізи, які він важко поставив на підлогу в коридорі. А тоді переводжу погляд на тата.

— Та вже бачу…

НІЧОГО НЕ ВИХОДИТЬ

— Антоне! У тебе все там добре?

Ранок понеділка. Анна шарпає клямку туалету.

Ні… Не добре. Нічого не зрушується з місця, насправді. У мене тотальний закреп. Ніби вся наша шкільна мандрівка міцно застрягла в мені.

— Надовго засів?

— Не знаю.

Нічого не виходить. Треба ще раз спробувати, бо інакше вибухну. Я щосили тужуся. Безрезультатно.

— Розумієш, мені скоро на роботу…

Анна далі стоїть під дверима туалету. Її присутність заважає мені зосередитися.

Я знову тужуся.

— Ок! — кажу я, але кажу це, на жаль, у процесі, і, здається, чую стишений сміх за дверима.

І тоді я здаюся. Ну не звик я какати в присутності публіки.

Тато на кухні п’є каву й читає газету.

— Варто швидше залагоджувати свої ранішні справи, — каже він, не відриваючись від газети. — Анна вже спізнюється…

Ага! Міг би спочатку й «доброго ранку» побажати. Та й не лише це…

— Я постараюся, — мимрю я.

Хоча вважаю, що один туалет — це просто жах. Принаймні в помешканні, де живуть ТРОЄ людей.

Не лише моєму животу сьогодні дорогою до школи погано. Я міг би скласти довгий список неприємних моментів:

1. Хлопці, які вірять, що я жую тютюн.

2. Пер, який знає, що я всіх обдурив половинкою виноградини.

3. Іне, яка любить мене лише за те, що я потішний.

Продовжити список не встигаю, бо раптом з’являється новий пункт, виринає з бічної вулиці. У реальному часі.

Я бовкаю: «Привіт!» — мимоволі, навіть не усвідомлюючи цього.

«Привіт» стосувався Кароліни. Та вона не відповідає. Кароліна наддає ходи, намагається обігнати мене самим краєм узбіччя.

— Зачекай! — окликаю я її, хоча насправді мені хочеться запропаститися крізь землю.

Кароліна не зупиняється, але сповільнює крок. Я бачу, як вона скоса поглядає на мене.

— Мені здається, ти неправильно мене зрозуміла… у мандрівці, — випалюю я.

Я наздоганяю її і раптом помічаю збоку, які довгі в неї вії.

Кутик губ смикається, але Кароліна вперто мовчить.

— Може, воно й прозвучало так, ніби я сказав, що ти… діжка…

Тепер Кароліна дивиться на мене. Часто моргає віями, верхня губа тремтить.

— То що ж ти НАСПРАВДІ сказав?

Я не аж ТАК часто брешу, хоча буває, і тоді брехня біжить поперед мене. Тобто випереджає мої думки.

— Я сказав не «діжка»… я сказав… «сніжка».

— Сніжка? — Кароліна здивована не менше за мене.

— Так.

Кароліна довго мовчить, і я відчуваю, що змушений пояснити.

— Ну, така собі сніжка, — кажу я і вже не можу зупинитися. — Чи, може, сніжинка…

Сніжинка! Господи! Що я плету?

Але Кароліну це вже, здається, не цікавить. Вона втягує голову в плечі й дуже пришвидшує ходу.

Я ж стою як вкопаний.

— Я дуже люблю сніжки. Щоб ти знала! — кричу їй навздогін, а про себе лаюся.

По-перше: хто називає дівчат СНІЖКАМИ? Ще й кричить їм таке вслід?

І найгірше: Кароліна тепер, мабуть, стовідсотково впевнена, що я хотів її подражнити. Удруге…

Коли я заходжу в клас, Кароліна вже сидить на своєму місці під вікном. У класі темно. Пер заслонив усі штори, викотив доісторичний телевізор з відеопрогравачем.

— Сьогодні подивимося кіно, — повідомляє він, вставляючи штепсель у розетку. — І я вам нарешті відкрию таємницю, який саме мюзикл ставитиме наша паралель. Комусь відома назва «Grease» або фільм «Бріолін»?

Звичайно, відома. Клас Іне й Мартіна вже давно знає цю таємницю.

Але… here we go… Пер оповідає.

Виявляється, це мюзикл про дівчину й хлопця, які влітку стали закоханою парою. А після канікул з’ясовується, що вони ходитимуть в одну школу. І тоді починаються проблеми. Хлопець потрапляє в дуже погану компанію хуліганів, а дівчина дуже чемна й старанна, дружить з дівчатками в рожевих сукеночках.

— Щось дуже дівчачий фільм, — голосно зітхає Сіндре.

Пер усміхається, ніби був готовий до такої реакції.

— Може, й так, і все ж цей мюзикл — наш осінній шкільний проект. До участі залучаються усі! Хтось у ролі акторів і танцюристів, а хтось працюватиме в групах, які готуватимуть костюми, реквізити, їжу або рекламу. Зрозуміло?

Народ відразу починає шепотітися. Особливо Ніна й Вікторія. Усі знають, що вони обидві ходять на танці.

Пер підвищує голос.

— Пропоную спершу подивитися фільм, а найближчим часом обговоримо ролі й усе таке інше.

Він вмикає фільм.

Мушу зізнатися: «Grease», тобто «Бріолін», — це аж ніяк не «моє»! Мюзикл загалом непоганий, але чому всім акторам за сорок, якщо їхні герої ходять до старшої школи? І що за ПРИБАЦАНІ зачіски?

Мені навіть нічого вдавати не доводиться: переглянувшись з Сіндре, я закочую очі.

І раптом згадую, що Іне хотілось би, щоб Мартіна взяли на роль Денні. Мені шпигає в серце. Бо ж тепер я знаю, хто такий Денні. У головній ролі — крутий, розбишакуватий