Читати книгу - "Диво"

відважно збрехав Сивоок, насилу втримуючись від спокуси простягнути руку й помацати волосся у Велички: чи справжнє, живе, чи, може, зроблене з якихось заморських нитей, як ото в деяких купців виткані корзна, що сяють на сонці і навіть у сутінках?

Мак виявився червоним і пелюстки мав теж мовби несправжні, мовби витнуті з ніжної заморської тканини й почеплені до зеленого стебла.

— Я знаю ліпші квіти,— сказав Сивоок,— в найдальшій пущі, посеред червоних борів росте висока синя квітка. Завбільшки з тебе.

— А чому бори червоні? — спитала дівчина.

— Бо гілля там не видно, воно десь далеко-далеко вгорі, а видимі самі стовбури і кора на них від довголіття зчервоніла.

— А хіба може бути квітка така завбільшки, як я? — знов не повірила дівчина.

— Хочеш — я принесу тобі.

— А хочу.

— Ну, то добре.

Але прийшов Ситник, мовчки смикнув за руку Сивоока й повів за собою.

— Приходь! — гукнула Величка, а він не знав, озирнутися на дівчину чи вирватися від Ситника і побігти знов до неї.

Ситник привів хлопця до тої закіптюженої, упослідженої хижки, штовхнув до покорченої грубої дошки, що мала правити за стіл, буркнув:

— Їж! Отут і житимеш з Тюхою.

Розкудланий Тюха, перелякано зиркаючи, сидів з другого боку столу і тьопав дерев’яною ложкою якусь розбовтану поливку. Сивоок похмуро глянув на Ситника.

— Хочу м’яса.

— Он ба! — засміявся Ситник, зчищаючи з себе веселощі, як гадюка стару шкірку.— Ану, Тюхо, дай йому м’яса!

Тюха слухняно метнувся до хлопця, вихилився, щоб ухопити своїми чіпкими клешнями, але Сивоок в’юнко проринув у нього попід руками, штовхонув Ситникового полигача ззаду так, що той заточився, а сам помчав до дверей. Однак Ситник уже знав норов малого і ще швидше вискочив за двері, зачинив їх перед самим носом у Сивоока, зареготав знадвору:

— Ось тобі м’ясо! Знатимеш ти ще в мене!

Сивоок озирнувся. Одне-єдине віконечко, затягнене оболонкою від міхура, таке малесеньке, що тільки руку простромиш. Стояв, важко дихав.

— Ну, чого ти? — промимрив Тюха, знов беручись хльобати поливку.— Слухайся. Треба.

Хлопець мовчав. Аж тепер зрозумів, як попався Ситникові в лабети, прийшло перше усвідомлення сили, що перейшла йому в спадок від Родима, та водночас відчув і брак сили для того, щоб боротися з таким, як Ситник.

Він ліг спати, не доторкнувшись до їжі, а коли вдосвіта другого дня Тюха став будити його, аби призвичаювати до роботи по господарству, Сивоок так куснув його за волохату лапу, що той завив по-вовчому й побіг скаржитися хазяїнові. Ситник звелів не чіпати малого. Знав добре, що голод і безвихідь зроблять своє. Сивоок довго лежав у хижі, потім, коли сонце вже добре підбилося, вийшов на подвір’я. Хотілося пити, хотілося їсти, найбільше ж хотілося злетіти над гострокіл і полинути світ за очі. Набрів на криницю, дістав дерев’яним відром води, напився. Ще коли пив, відчув, що за спиною в нього хтось стоїть. Але не подав виду. Поставив відро, витер губи тильною стороною долоні, як то робив завжди Родим, тільки тоді озирнувся. Позад нього стояла Величка. Така, як і вчора. А може, ще гарніша й ніжніша.

— Ну, де ж твоя квітка? — поспитала вона.

Сивоок мовчав, спідлоба поглядаючи на дівчину.

— Чи збрехав? — доскіпувалася Величка.

— Їсти хочу,— похмуро мовив Сивоок.

— Чому ж не наїсися?

— Ситник не дає.

— Неправда, мій татко добрий. Він — найдобріший.

— Може. А мене замкнув у хижі і не дав ні хліба, ні м’яса.

— Хочеш, я спитаю в нього, чому він так зробив?

— Ні, не хочу. Не треба.

— А хочеш, я принесу тобі м’яса і хліба?

— Ні.

— Але ж ти хочеш їсти.

— Той що?

— Ну, то я принесу тобі.

— Не треба.

Величка трохи подумала. Ніяк не могла збагнути, як то так: хоче їсти і не хоче, щоб йому приносили.

— Ти боїшся мого татка? — нарешті догадалася.

— Я нікого не боюсь.

Вона ще подумала. Нелегка випала робота для її маленької голівки. Але ж недарма була вона дочкою Ситника, не раз і не два бачила, як обмінює батько свої питва на те та інше.

— Знаєш, як ми зробимо,— запропонувала вона.— Я принесу тобі хліба і м’яса, а ти принесеш мені свою квітку. Згода?

— Вона не моя,— ще більше спохмурнів Сивоок.

— Але ж ти вчора казав, що знаєш, де вона росте.

— Знаю.

— От і принеси.

— Принесу. Сказав — принесу, то й принесу.

— Почекай мене он там, за коморою, щоб не бачив батько, я швиденько,— сказала вона і, побоюючись, що Сивоок знов почне відмовлятися, мерщій побігла від нього.

Так виникла за спиною в Ситника маленька змова. Поки він ждав, що Сивоока зломить голод, Величка підгодовувала хлопця, малий смакував Ситниковими хлібами — житніми й просяними, пробував його вудженини, запивав на диво доброю водою з криниці й потиху видивлявся, як вибратися на волю. Одна з рублених дерев’яних комор стояла зовсім упритул до частоколу, і Сивоок зметикував, що коли забратися на покрівлю, а звідти прокласти на верх гостроколу дошку, то можна б і спробувати. Про те, як діставатиметься на тому боці до землі, не думалося. Полетить — і все. Вниз літати вмів, не те що вгору.

Вночі, коли Тюха захріп у своєму кублі, Сивоок крадькома вийшов з хижі, знайшов припасеного ще за дня обапола, потяг його до комори. Але на покрівлю вилізти з обаполом ніяк не міг. Довго мучився, аж поки здогадався принести з хижі мотузку і, прив’язавши один її кінець до обапола, а другий затиснувши в зубах, вміло подерся на комору, призвичаєний лазити по деревах, навіть коли на стовбурі не було внизу жодної гіллячки. Потім вивудив із темряви свою кладку, прилаштував її так, як виміряв на око заздалегідь, і поповз до двох гостряків, чорніших за саму ніч. Вхопився за них відразу обома руками, тільки на мить затримався, вигинаючи спину і випружнюючи ноги, легко відштовхнувся й безстрашно полетів униз, в причаєну чорноту, яка дихала на нього волею.

Земля твердо вдарила Сивоока, стало йому до сліз боляче у всьому тілі, але не було часу на плачі та зойки, скоцюрблений і зболений, покотився він по схилу вниз та вниз, а там зірвався на ноги й побіг, самим тільки чуттям угадуючи напрямок.

Так опинився знову в пущі.

Тепер, по смерті Родима, ліс міг би слугувати Сивоокові домівкою. Тільки тут усе було знайоме і звичне, тільки тут малий добре відав, проти кого можна стати на бійку, а перед ким непомітно щезнути, віддаючи належно його перевазі, а там, на рівнині,