Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

було цілком мирним. Водночас Македонія, в особі правителя Лісімаха обстоювала свої права на ці краї, ввела гарнізони в еллінські міста на узбережжі та на початку навіть потіснила союзні сили скіфів, фракійців і еллінів. Однак 281 р. до н. е. Фракія здобула незалежність. Слід відзначити, що у III ст. до н. е. скіфські поховання в тутешніх курганах, як і в Буджацькому степу, на час зникають. Археологи не можуть детально з’ясувати, чим саме займалися скіфи в тутешніх краях. Античні історики характеризують їх, як «скіфів-орачів», яким дісталися не зайняті місцевим населенням болотисті землі в пониззі Дунаю. Однак скіфи були об’єднані під владою одного або кількох правителів і являли собою значну (по місцевих мірках) військову силу. Близько 200 р. до н. е. в одному еллінському написі зайнята ними частина Добруджі прямо іменується «Скіфією». Правителі цієї Скіфії вели активну політику, доповнюючи вбогі врожаї з болотистої землі доходами від торгівлі й «заступництва» над еллінськими полісами. При цьому вони досить охоче брали на службу військових радників і фахівців з-поміж еллінів. Збереглися імена Герменя з Антіохії, котрий служив цареві Каніту, елліна Антигона, який служив цареві Саріаку.

Сліди іншої Скіфії виявлено на берегах Борисфена. Ще в XIX ст. на берегах Дніпра, в межах Херсонської губернії, були виявлені руїни кам’яних будівель, рештки понад півтора десятка давніх міст. Знахідки кераміки дозволили віднести їх до часів античності й припустити, що це і є ті самі міста — Азагарій (Азагаріон), Амадока, Cap, Серім, Метрополь, розміщені еллінським географом Клавдієм Птолемеєм у далекій Скіфії, десь біля межі відомого освіченим еллінам і римлянам світу. Виявилося, що деякі з міст виникли в місцях, де й раніше селилися різні племена (починаючи з бронзової доби), а також існували якісь торговища. Місця останніх позначено знахідками розбитих амфор — звичайних супутників давньої скіфо-еллінської торгівлі. Тож вибір місць для будівництва та й загалом розташування нової скіфської країни не був випадковим.

Дніпровська Скіфія мала свою столицю. Нею, як вважають, могло бути Красномаяцьке городище, найбільше за розмірами та найміцніше укріплене з нині відомих. Були в цій країні міста, фортеці (загалом понад п’ятнадцять) поблизу стратегічних переправ і навіть порт — Метрополіє. Згодом сармати стали проникати й сюди, проте радше як рівноправні мешканці городищ, ніж завойовники. За територією, кількістю мешканіцв, військовим та економічним потенціалом цей острівець колишньої Скіфії був не меншим і не гіршим за деякі царства того часу. Вдале розташування міст Дніпровської Скіфії дозволяло їм відігравати в степовій торгівлі ту роль, що її раніше монополізували елліни, котрі проживали в Тирі, Ольвії та Криму. Можливо, торгівля і не процвітала настільки, як це було в попередні століття, але давала достатньо прибутку, щоб пережити важкі часи, що настали, а також жити надією на більше світле майбутнє.

Придніпровська Скіфія, подібно до вже згаслої на той час лісостепової «Країни міст», стала країною доволі багатонаціональною. Більшість її мешканців спочатку могли становити скіфи, до яких приєдналися фракійці, елліни, кельти, а на заключному етапі — дехто з сарматів. Тут були навіть представники далекої північної зарубинецької культури. Усіх їх, незалежно від мови й віри, пов’язували Дніпро і торгівля. Цей спочатку благополучний острівець у сарматському морі проіснував до II, а подекуди й до III ст. н. е., коли йому послідовно завдали ударів племена сарматів і готів. На руїнах кількох нижньодніпровських міст у III ст. н. е. навіть виникають готські поселення, але це вже інша історія.

Мабуть, найчисленнішими та найкраще вивченими є скіфські старожитності на території Криму. Оскільки на кримській землі інтереси степовиків тісно перетиналися з інтересами еллінів, римлян, то про ці краї й події, що в них відбувалися, до наших днів дійшло відомостей значно більше, ніж про інші дві Скіфії. Щоб вижити в умовах Криму і зберегти незалежність, скіфи, що перебралися сюди, відтворили звичну для них у степових краях інфраструктуру, доповнивши її деякими компонентами, що раніше були відсутні. Серед розбудовників нового царства виявилися нащадки степових скіфів, таврів, мешканців азійського Боспору, еллінів — словом, усіх, хто виявився на території степового Криму в ці непевні часи. У першу чергу була обладнана ставка для правителя в центрі Криму, поблизу передгір’їв. Вибір місця збігся з місцем розташування нинішньої столиці півострова — Сімферополя. Тут раніше вже існувало поселення таврів, потім близько середини II ст. до н. е. остаточно окопалися скіфи. Втім, у складі населення Неаполя, а також інших «скіфських» городищ того часу було чимало еллінів і навіть представників сарматських племен, про що свідчить вивчення антропології похованих у некрополях. Постає цікаве питання: якою ж мовою спілкувалися між собою мешканці давнього багатонаціонального міста в центрі Криму?

Окрім столиці, піддані царів Скіфії побудували й інші фортеці, а також поселення. Їхні мешканці займалися хліборобством, торгівлею, забезпечували всім необхідним тих, хто за старою звичкою кочував у кримських степах і передгір’ях. Одні з цих селищ та міст розташовувалися на межах володінь Херсонеса, інші — в околицях Неаполя. Західне узбережжя Криму скіфи (за правом найсильнішого) приєднали — разом із розташованими там поселеннями. Тобто відібрали в колишніх хазяїв-еллінів. Північно-Західний Крим був районом, у якому вирощували величезну (на той час) кількість зерна на експорт. Так що й ці ресурси тепер були в розпорядженні скіфських володарів, котрі облаштувалися в центрі Криму. Наявність власних портів дозволяла правителям кримської Скіфії вести тепер свої торговельні справи, обминаючи еллінський Херсонес і Боспорське царство.

У якийсь момент володарі Малої Скіфії вирішили спробувати забрати (або взяти під свій контроль) усіх місцевих конкурентів і посередників, а також поживитися здобиччю, яка б дозволила поповнити збіднілі ресурси кримської Скіфії. Хто ж тоді міг припустити, що всі ці великі плани зрештою призведуть до падіння скіфської держави в Тавриді? Спочатку було атаковано Херсонес, якому коштувало великих зусиль відбитися, вдавшись до заступництва царя Понту Мітрідата VI Євпатора. Втручання понтійських військ на чолі з досвідченим стратегом Діофантом скінчилося для скіфів катастрофою: їхнє військо було розгромлене в битві, а багато фортець, міст, селищ віддано вогню. Ворогом з ходу була захоплена навіть столиця Неаполь, в укріплення й оздоблення якої було вкладено чимало коштів і зусиль. На певний час тут навіть розмістився ворожий гарнізон. Після такого розгрому скіфське царство так і не зуміло звестися, а тим паче перешкодити проникненню в кримські степи нових хвиль сарматських племен.

Спільноти лісу та лісостепу

На північ від Скіфії лежали землі, мешканці яких не були схильні до далеких мандрівок