Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

і віддавали перевагу осілому життю, вирощуючи хліб та займаючись ремеслами й торгівлею. Це забезпечувало їм чимало вигод, збільшувалось населення, зростали міць і могутність племен, укладалися союзи на чолі з мудрими та могутніми правителями. Маючи такого сусіда, якими були скіфи та кімерійці, мешканці лісостепу й навіть лісу не мали можливості розслабитися ні на хвилину.

Відновлення міського життя

На схилі кімерійської епохи в лісостеповій смузі після кількатисячолітньої перерви почало відроджуватися міське життя, започатковане в трипільські часи. Сліди його добре помітні навіть на поверхні землі, без жодних розкопок. Обживаючи землі України ще кілька століть тому, наші пращури звернули увагу на залишки невідомо коли й ким споруджених укріплень. На давні покинуті фортеці й міста можна було натрапити на землях від Дністра і меж Полісся до Слобожанщини на сході. В українській мові навіть з’явилося відповідне слово — «городище», яке згодом стало офіційною назвою багатьох населених пунктів. А ще привертали увагу давні земляні вали — звідси походять численні села з назвою «Валки». Коли всіма цими валами й городищами зайнялися археологи, то встановили, що більшість із них споруджено за тисячоліття до появи на сторінках літописів не те що України, а й Русі. Нині добу будівництва цих давніх фортець називають «скіфською» або ранньою залізною добою (скорочено — РЗД).

Оскільки епоха скіфська, то й городища відповідно іменують «скіфськими». Однак насправді скіфи до їх спорудження, як правило, взагалі не мали прямого стосунку. Насправді скіфи, мабуть, мріяли, щоб ті величезні фортеці ніколи не були збудовані, а коли це все ж таки сталося, доклали чимало зусиль, переважно марних, щоб їх захопити або зруйнувати. У ті далекі часи у стосунках із кочівниками їхні сусіди мали небагатий вибір: або бути пограбованими і платити данину, або захищатися. Мешканці лісостепу одного дня вирішили не платити данину новоявленим володарям степів і вирішили оборонялися.

Масштаби оборонного будівництва тих часів справляють враження і сьогодні. На Полтавщині відоме городище, яке досить докладно позначене на картах Генерального штабу: довжина його валів становить понад тридцять три кілометри. Периметр стін ассирійської Ніневії, столиці великої та могутньої імперії, стін, під якими відзначилися скіфи під командуванням царя Мадія, становив «лише» дванадцять кілометрів. Трикутник площею близько сорока квадратних кілометрів, який цілком можна побачити з висоти кількох кілометрів (а краще — з космосу), звернений вершиною до півдня й оточений по периметру високими валами. У західній і східній частинах городища є дві цитаделі, відділені валами від внутрішньої частини укріплення. Масштаби цитаделей також солідні — периметр стін становить майже чотири кілометри, а висота валів усе ще складає від трьох до п’яти метрів, а з урахуванням глибокого (до 3,5 м) рову — навіть восьми. Розкопки показали, що по валу йшла стіна з дерева, заповнена всередині землею та глиною, а первісна глибина рову сягала 5,6 м. Ці укріплення кілька разів ремонтували й нарощували. В’їзд до укріплення охороняла дерев’яна вежа, що спиралася на краї земляного насипу. Ширина воріт становила близько восьми метрів, а краї проїзду було викладено каменем, щоб візки, проїжджаючи, не зачіпалися за стіни. У довгому коридорі воріт можна було перехопити супротивника, котрий прорвався. На західному укріпленні перед воротами було виритий рів, перейти який можна було дерев’яним мостом.

Розкопки показали, що будівництво грандіозної фортеці розпочалося саме з цих двох цитаделей. Потім настала черга спорудження головного валу — Великого Більського городища. Його довжина становила понад 25 км, а висота нині досі ще сягає від 5,4 до 7 м. Якщо до цього додати глибину рову, що досягав позначки 9,5 м від підошви вала, то дістанемо загальну висоту профілю укріплень — понад 16 метрів. Навіть на тих городищах, де вали мали, на перший погляд, невелику висоту валів, на дні доволі широкого, але непомітного здалека рову, на нападників цілком міг чекати неприємний сюрприз у вигляді гостроколу з колод. Перебороти таку перешкоду важко, тим паче під обстрілом лучників, які засіли на фортечній стіні. Будівничі давніх фортець дбали і про водопостачання. У північно-східній частині Більського городища вал перекривав яр, утворивши загату на невеликому струмку. Через деякі городища, наприклад Пастирське, протікали невеликі річечки. Тож у випадку облоги захисники не повинні були мати жодних проблем із водою.

Забудова території укріплених поселень була садибною. Кожна садиба складалася з кількох будівель — як житлових, так і господарських, оточених огорожею. Площа садиб, якщо судити з розкопок Східного укріплення в Більську, була різною — від 168 до 1480 кв. м. На Мотронинському городищі середня площа садиб становила вже до 7 соток — майже за сучасними нормами для селищ міського типу. Житла виявилися доволі різноманітними. Знайдено залишки звичайних прямокутних у плані будинків каркасної конструкції. Давні будівельники із задоволенням використовували дерево, складаючи зруби. Археологи навіть знайшли залишки двоповерхових будівель з житлом на другому та підсобними приміщеннями на нижньому рівні. Водночас на багатьох городищах виявлено сліди округлих будівель, покрівлю яких підтримував стовп, закопаний у центрі приміщення. Але це зовсім не залишки кочівницьких юрт, тому що були заглиблені в землю. До приміщення округлої форми, діаметром 3—4 м, примикав прямокутний тамбур, через який заходили в житло. Конструкція покрівлі спиралася також і на стіни, розташовані на певній відстані від стін котловану, обшитих деревом. Так збільшували корисну площу під дахом. На великих садибах (площею понад 700 кв. м.), де найчастіше розкопано по кілька житлових будівель, за розрахунками дослідників, могло мешкати до 20—25 людей.

Між садибами було прокладено вулиці завширшки від двох до трьох чи чотирьох метрів. Звичайно, вони були не дуже рівними й перетиналися далеко не під прямим кутом. З іншого боку, не слід забувати, що на весь Київський Поділ ще у XVIII ст. було цілих три вулиці, і ті, на думку сучасників, були криві. Найширші вулиці вели до воріт. Перед брамами, ймовірно, могли бути влаштовані великі площі, необхідні не стільки для торгівлі, скільки для шикування військ перед вилазкою. Звичайно, могли бути незабудовані площі й усередині поселення. За винятком вулиць і незабудованих ділянок поблизу укріплень для садибної забудови залишається десь 30 % території городища. Тобто кількість садиб у Більську, приміром, могла доходити до п’ятнадцяти-двадцяти тисяч. Тож, за найскромнішими підрахунками, на території «Полтавського Вавилону» могло одночасно мешкати від кількох десятків до ста й більше тисяч людей. Чи жили вони там разом, чи могли сховатися на випадок небезпеки — інша справа. У кожному разі для оборони таких грандіозних укріплень потрібні були тисячі воїнів, інакше будівництво багатокілометрових