Читати книгу - "Мондеґрін"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Габа піднявся і підійшов до Сосіпатри, поклав долоні їй на голову, повільно опустив на плечі. Почув тепло маленького мозку, м’якість розкішної сьогоденної зачіски, запах дешевих парфумів. Дівчинка застигла німа, тільки тремтіла під руками. Він притиснув її до себе, відчув тріпотливе гаряче тіло і водночас неймовірну ніжність. Сльози, як сукровиця, з тихим болем вийшли з очей і покотилися по неголених щоках.
— Поцілуйте мене в потилицю, пане Габрієлю, бо зараз почну гикати, — жалісно попросила вона. — У мене іноді случається нервове.
— У всіх таке случається, — Габа обережно поцілував рожеву ляльку. Так обережно, наче вона могла розтанути, залишивши після себе гіркий гаряче-жовтий абрикосовий сміх.
***
Сосіпатра виросла в простій родині. Батько — шахтар і комуніст. Мати працювала в облвно секретарем — тими шляхами, власне, дівчинка й потрапила до університету. Чоловік Сосіпатри — тихий, кремезний, загалом добрий. Після кожної зміни п’є горілку з колегами. Після торішньої аварії на шахті втратив здібності до сексу, має звичку навмисно робити боляче у ліжку (завалило у забої, провів на самоті три з половиною доби). Вона кричить упівголоса, щоб не почули батьки, які дивляться телевізор за стіною, а він сміється (бо серце його плаче). Йому тепер, власне, іншого сексу не треба, тільки б щоб Сосіпатра пошепки кричала й плакала (вона жива, його жінка, це зразу стає зрозуміло). Бо хто ще в усьому винний у цій країні? Діти, жінки і старенькі. Зранку кається, вибачається, йде на роботу.
Решта — все як у людей, нічого особливого. Тьмяний побут. Їдкий дим із димарів і териконів. Крики півнів, верещання свиней, калюжі та багнюка. Бачиш, діти пішли до школи. Жили далеко у селі, що має шанс стати передмістям, може, за три-чотири десятиріччя (якщо, звичайно, Донбас повернеться в Україну). То Сосі доволі часто залишалася на ніч у колежанок у гуртожитку, і родина до того звикла.
Цієї весни в дощові вечори, коли небо спалахувало від червоних та рожевих свастик, що паленіли над містом Z, вони гралися з Габою в різноманітні ігри. Потім важкий темно-зелений дощ повною груддю впадав на розбурхане весною місто, Сосіпатра притулялася до Габінського і засинала. Уночі дощ посилювався, удари грому ставали загрозливішими, ніж ранкові новини, і коханка, як немовля у пелюшки, щільно загорталася в коханця, поволі знімала з нього шкіру, накручувала її на себе. Природно він був більший за неї, тому Сосіпатрі його шкіри цілком вистачало, щоб зберегти власне тепло. Але зранку на кандидатові наук шкіри не залишалося ніякої. Він опинявся голішим, ніж у мить народження: самі суглоби, м’язи та кістки і невпевнені залишки внутрішнього культурологічного жиру.
— Що ти зі мною зробила, — тихо говорив він, ставлячи каву на низенький стілець біля ліжка. — У мене немає більше шкіри. Як я піду в люди?
Вона просиналася, сміялася, перебирала довгими пальцями струни його м’язів, пила каву, кришила печиво, плигала та скакала. Коли йшла до туалету, навстіж відчиняла двері. Любила, щоб він дивився на неї, коли вона пісяє. Попісявши досхочу, йшла на пари в університет. Сосіпатра не була жінкою в точному сенсі цього слова. Не могла, не вміла, народилася не для цього. Для чогось іншого (тим більше жінкою Донбасу). І сама розуміла це, тому, може, й ніколи не нарікала на життя. У таких, як вона, воно ніколи легким не буває.
Провівши рожеву ляльку до дверей, Габа нарешті кутався в сорочку, завертав себе у власні штани, одягав шкарпетки й краватку, натягував на голову кашкета, прикриваючи абсолютну відсутність скальпа, вдивлявся в зелені й чорні калюжі, в білий цвіт, що його побило вітром і важкою нічною водою, біг на кафедру.
Там йому чомусь було ніяково дивитися на колег, але, на щастя, на цій кафедрі працювали самі лише глухі та сліпі. Вони не бачили його оголеності, його безшкірності та беззахисності. Вони розмовляли між собою. Їм було діло до семестру, який закінчився, до екзаменів з літературознавства, порівняльної лінгвістики і культурології, до курсових, до захисту все тих-таки дипломів, які вже в серпні стануть порохом і попелом університетського життя. Тільки старенька вахтерка баба Галя щоразу хрестилася, коли бачила Габу, який іноді ходив на вулицю за повітрям, тютюном та гот-доґами, тобто гарячими собаками. Вони в травні особливо корисні викладачам естетики, які постійно недосипають, не встигають нарощувати шкіру, а тому поволі вмирають, скляніють і відлітають із сухим тихим дзвоном кудись у ті краї, де на таких, як вони, очікує естетично безкомпромісний Рай скляних двоповерхових будинків, повітря, насичене алое, амброзією, вітрами скелястого узбережжя, чорним чаєм, гірко-солоним дощем.
Зрозуміло, що за кілька місяців до передмістя докотилися свіжі новини. Сам Габінський про це нічого не знав. Вона просто якось тиждень не ходила до університету. А потім повернулася до Габи, роздяглася — і він побачив. Лялечка сміялася, коли розказувала, а Габа саме тоді вперше подумав, що колись мусить убити одного хорошого хлопця з передмістя, зрештою, прекрасного сім’янина, прихильника примусового болю.
До речі, цього більше не повторювалося, не було більше ні темних брунатних із червоним слідів на тілі, ні розповідей про побиття. Але щось там відбувалося, в цьому передмісті, таке, від чого Сосіпатра старанно захищала Габінського. І що сильніше вона його захищала, то смішніше у неї виходило жити. Габа змушував себе запитувати, як там і що, але правди вона йому не казала. Гірш за все, що в глибині душі він знати нічого не бажав, бо, зрештою, що б міг змінити, бодай би й захотів? Тому навіть думки про те, чого саме їй вартують стосунки з ним, Габа старанно гнав від себе весь той передвоєнний рік, що вони були разом. Тому й часу, коли Сосіпатра почала перетворюватися на бабку звичайну, тобто типову українську Одонату, Габінський не помітив.
***
Власне, новин Габінський останні десятиріччя намагався не знати ані хороших, ані поганих (уникати думок про життя Сосіпатри в передмісті). Телебачення не дивився останні років п’ятнадцять, газет не читав, тим більше місцевих. Напрацьована стратегія герметичного життя довгі роки допомагала йому виживати у світі.
Він навчився не думати про стосунки з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мондеґрін», після закриття браузера.