Читати книгу - "Норвезькі народні казки"

тебе, як ти продаси мені цей горщик.

Довелось Дурисвітові продати горщик.

Приїхав король додому, скликав гостей і сказав, що зараз наварить їм їсти в новому горщику. Поставив він горщик на підлогу посеред кімнати й чекає, поки вода в ньому закипить. Гості стоять і дивуються: чи, бува, король не з’їхав з глузду. Вони вже почали пересміхатися поміж собою, а король усе ходить навколо горщика і проказує:

— Потерпіть хвилинку, зараз він почне варити.

Та горщик не варив. Нарешті король збагнув, що Дурисвіт скористався своїм дурилом і знов ошукав його. Він негайно поїхав до Дурисвіта, щоб убити його.

Він застав хлопця біля клуні.

— Ну що, не варить горщик? — запитав Дурисвіт.

— Так, не хоче варити, — відповів король. — І тепер ти заплатиш мені за це! — додав він і кинувся на хлопця з ножем.

— Я так і знав, — сказав Дурисвіт. — Ти ж не взяв колоди.

— Гадаю, ти вже більше не дуриш мене? — запитав король.

— То все через колоду, на якій стоїть горщик, — сказав Дурисвіт. — Без неї він не варить.

— Скільки ти хочеш за колоду?

— Вона варта триста талярів, але тобі я продам за двісті, — сказав Дурисвіт.

Узяв король колоду й поїхав додому. Тоді знов скликав гостей і поставив горщика на колоду посеред кімнати. Гості вже не сумнівалися, що король з’їхав з глузду, брали його на сміх, а він упадав коло горщика і приказував:

— Потерпіть трохи, зараз він почне варити.

Але горщик не варив на колоді так само, як і на підлозі.

Нарешті король збагнув, що й цього разу Дурисвіт скористався своїм дурилом. Він почав рвати на собі чуба з люті, тоді помчав до Дурисвіта, щоб убити його. Тепер він уже не пожаліє його, хоч би що той вигадав.

Приїхав він і бачить — Дурисвіт сидить на камені і грає на губній гармонії.

— Ти граєш на гармонії? — запитав король.

— Граю, — відповів Дурисвіт. — А що ж мені робити?

— Ну, ти вже не раз дурив мене, а тепер ходи зі мною, я тебе вб’ю, — сказав король.

— Що ж, піду, коли нема іншої ради, — сказав Дурисвіт.

Приїхали вони до короля, і той наказав посадовити хлопця в діжку, забити дно і викотити її на високу гору. Там Дурисвіт мав сидіти три дні й думати про свої лихі вчинки, поки його скотять у море.

Третього дня через ту гору проїздив один багатій. А Дурисвіт сидить у діжці й співає:

— В рай лежить мені дорога, та не кваплюсь я до бога.

Почув багатій Дурисвітову пісню й запитав, скільки той схоче за те, що пустить його замість себе в діжку, бо йому теж кортить відвідати рай.

— Це недешева втіха, — відповів Дурисвіт. — Адже не щодня випадає нагода побувати в раю.

Багатій віддав хлопцеві все, що мав, а сам заліз замість нього в діжку.

Скінчився третій день, і король прийшов на гору.

— Щасливої дороги, — сказав він, бо гадав, що в діжці сидить Дурисвіт. — Тепер ти доберешся до фіорду швидше, ніж верхи на коні. Кінець буде і тобі, і твоєму дурилові.

І зіпхнув діжку з кручі. А на півдорозі до фіорду від діжки й від того, хто в ній сидів, нічого не залишилось.

Король подався додому й недалеко від’їхав, як знов побачив Дурисвіта. Той сидів при дорозі і грав на губній гармонії.

— Це ти сидиш? — запитав король.

— А хто ж? Певне, що я, — відповів Дурисвіт. — Я хочу на цьому місці побудувати стайню для своїх коней і худоби.

— Хіба ти так розбагатів у фіорді, куди я тебе зіпхнув? — запитав король.

— Так, ти зіпхнув мене у фіорд, — сказав Дурисвіт, — і коли я досяг дна, то побачив повно коней, худоби, золота і всякого добра. Його там цілі гори.

— Скільки тобі заплатити, щоб ти й мене зіпхнув туди? — запитав король.

— О, я зіпхну тебе задарма, — відповів Дурисвіт. — Адже ти з мене не брав грошей, то і я не візьму.

Дурисвіт посадовив короля в діжку, викотив її на високу гору і звідти зіпхнув у фіорд. А сам поїхав до королівського двору, одружився з королівною і став королем.

Який з нього був король, ніхто не знає, але обдурити його вже ніхто не міг, — недарма він сам був Дурисвітом.

Круки з чарівного острова

Коли норвезькі рибалки повертаються з риболовлі додому, то часто бачать, що на стерно їм поначіплювалися колоски зі стеблами або знаходять у шлунку спійманої риби зерна ячменю. Тоді вони знають, що човен їхній пропливав повз котрийсь із чарівних островів, про які мовиться в давніх переказах. На тих островах і сонце світить ясніше, ніж десь-інде, і трава на луках буйніша, і хліб на полі родить кращий, і риби в морі біля них більше.

Але не всім з являються на очі ті острови. Тільки чесні й відважні люди, коли в морі шаленіє буря і їм загрожує смертельна небезпека, можуть побачити їхні таємничі береги. І щасливий той, хто ступить на чарівний острів, — тоді він урятований.

Таке щастя випало й одному рибалці на ім’я Кнут.

Жив він на березі моря і мав повну хату дітей, а з майна — лише човен та дві кози, і то їх доводилось підгодовувати риб’ячими хвостами, бо трави на прибережних скелях росло мало. Діти його також не раз бігали голодні, адже траплялося й таке, що Кнут повертався з моря впорожні. Та однаково він був усім задоволений, ніколи не нарікав на свою долю і не занепадав духом.

Одного дня Кнут, як завжди, вирушив зранку в море. Вже кілька днів йому не щастило, риба не ловилася, жінка з дітьми сиділи вдома голодні, не було за віщо купити ані борошна, ані крупів на кашу. «Може, хоч сьогодні пощастить», — думав Кнут.

Довго він плив, берег уже зник удалині, а риба ловилась погано. Коли це зненацька впав густий туман, небо потемніло і знялася страшна буря. Човен, мов тріску, підхопили хвилі. Довелось Кнутові викидати з човна всю рибу, щоб не піти на дно разом з ним. Та однаково, хоч човен і полегшав, його важко було втримувати проти хвиль.

Але Кнут недарма все своє життя прожив на морі. Він спритно ухилявся від хвиль або вискакував на них щоразу, коли вони ладні були поглинути човен.

Минула година, п’ять годин, минуло