Читати книгу - "Моцарт із Лемберга"

Хоч може причина була в іншому: раптово, після споглядання архітектури, Франц побачив перед собою інший витвір мистецтва. Струнку вродливу жінку в легкій смарагдовій сукні з накинутим на плечі модним темним боа.

Кожна лінія її граційних рук, довгої шиї, ніжних плечей, кожна риса обличчя, здавалося, були списані з античних картин. З тих, де натхненні художники зображали німф і богинь. Вона мала гладеньке високе чоло, рівний ніс, стиснуті тонкі вуста і великі сірі очі.

Погляд жінки був наповнений зараз сум’яттям і розгубленістю. Вона продовжувала чекати, що він бодай слово промовить у відповідь, але Франц, здавалося, навіть забув, як дихати. Не те, що говорити.

Він упізнав її. Це вона була у «Віденській кав’ярні» поруч з тим грубіяном, який вимагав від нього припинити грати на клавірі. Спогад, здавалось, отямив його. Він вирівнявся й уклонився їй, як і належало.

— Це ви пробачте мені, шановна пані, — сказав юнак, — я дещо незґрабний у новому для себе місті...

Жінка з полегшенням усміхнулась. Їй, мабуть, хотілося сказати щось на кшталт: «О, ви вмієте розмовляти! Бо я вже подумала, що переді мною ходяча статуя», але вона промовила інше:

— Дозвольте мені перепросити за таку вкрай негідну поведінку мого чоловіка. Там... у кав’ярні...

— Вашого чоловіка?..

— Так. Того пана, який вимагав від вас припинити музикувати.

«Мого чоловіка» — ці два слова чомусь боляче зачепили Франца. У неї є чоловік... Вона належить тому зухвалому ведмедеві, з яким посперечався через нього Адам.

— О, пусте... Повірте.

— Насправді він дуже добра людина. І навіть любить музику...

— І навіть любить музику, — повторив юнак з несподіваною для себе іронією. — Ваш чоловік, мабуть, справжній аристократ.

Невідомо чому, Францові захотілося якось вколоти цю жінку. Так, мовби він мав право звинувачувати її в тому, що вона вийшла заміж за вульгарного і пихатого телепня. Незнайомка опустила очі.

— Так, він дуже поважна людина в Лемберзі. Його звати Людвіг фон Кавалькабо.

— Мене більше цікавить, як звати його дружину, — видихнув раптом Франц, сам дивуючись своїй нахабності.

Жінка знову глянула на нього і, здається, вперше також уважно вдивилася в обличчя свого співрозмовника.

— Моє ім’я Жозефіна, — промовила вона.

— Пані Жозефіна фон Кавалькабо, — повторив Франц, з якоюсь потаємною насолодою смакуючи кожну літеру.

Його віденська вимова трохи розсмішила жінку.

— А ви, незнайомцю? — запитала вона. — Ви назветеся? Чи так і волієте залишитися таємничим гостем «Віденської кав’ярні»?

— Мене звати Франц, — відповів він.

Запала коротка пауза.

— І звідки ж ви, пане Франце? — вона говорила з ним легким грайливим тоном, навмисне наголосивши на останніх двох словах.

— З Відня, — відповів той.

— О, чудово. Колись я там була. А чи дозволите запитати, чим ви займаєтеся у Лемберзі? Хоча, здається, я здогадуюсь... Ви музикант?

— Вчитель музики.

— Он як?

— Так, навчаю грі на клавірі.

Раптова думка спалахнула в голові чорнявки, і вона навіть підійшла до нього ближче на той самий крок, на який перед тим відступила.

— Знаєте, а я саме шукаю вчителя музики. Хтозна, можливо, нас із вами звела доля? — вдруге засміявшись, запитала вона.

— На жаль, ця сама доля розпорядилася дещо інакше, — промовив Франц, — мене вже чекають в іншому місці.

— Шкода... Чи не таємниця, де саме?

— У маєтку графа Баворовського.

— О, я знаю цю родину. Але ж маєток їхній не в Лемберзі.

— Так, десь на околиці.

— Гм, боюся, та околиця неблизько... Вам доведеться набратися терпцю, аби дістатися туди.

— Їдучи сюди з Відня, я зрозумів, що терпець мій безмежний, дорога пані.

— Що ж, тоді хай щастить, — сказала вона і якось по-особливому глянула на нього на прощання.

Хоч, може, в погляді й не було нічого особливого. Але цю теплу безмежну хвилю сірих очей, що огорнула його тієї миті, молодому Моцартові вже не судилося забути ніколи.

Вони попрощались, і Жозефіна зникла в одному з пасажів, що вів із площі кудись углибину цього незнаного для нього міста. Вірменські купці розкладали там свої товари для продажу — барвисті тканини та килими, а тому здалося, ніби ця жінка насправді розтанула в східній казці. Так само несподівано, як і з’явилася.

Франц довго не міг зрушити з місця, аж поки якась перекупка випадково не штовхнула його. Та так, що йому ледве вдалося встояти на ногах. Якісь замурзані хлопчиська неподалік дружно зареготали, тицяючи в нього пальцем, але юнак не відчув жодної образи чи роздратування.

Йому й самому раптом стало смішно зі свого вміння потрапляти в халепи.

«Що ж, це добре, що я звеселив когось, — подумалось йому, — хтось сміється, а отже, радіє. Хіба не для радощів замислені ми, створіння Божі? Хіба не для втіхи?»

Франц пришвидшеним кроком рушив знову вбік річки, а потім, перейшовши міст, довго блукав затишним вологим парком, що тягнувся від Середмістя кудись на околицю. Франц знову прислухався до своєї душі, як до звучання якогось дивного невідомого інструмента. І звучання це було геть іншим, ніж навіть годину тому. Щось змінилося після знайомства з тією жінкою. Змінилося настільки, що якби цей парк був лісом, то, здавалося, він блукав би по ньому, як неспокійний Пан[25], а не випадковий мандрівник.

Ще за годину, вкрай виснажений, юнак повернувся до заїжджого двору, де, ледь діставшись своєї кімнати, проспав до самого надвечір’я.

Прокинувшись, він найперше визирнув у вікно. Сутінки ще не встигли заполонити місто, тож, вийшовши просто зараз, можна було встигнути ще раз пройтися вулицями. Францові зовсім не хотілося втрачати таку можливість, адже завтра їм з Адамом доведеться вирушити до Підкаменя. І невідомо, коли пощастить знову тут побувати. Тому, одягнувшись, юнак поспіхом вийшов на вулицю.

Цього разу його поманив до себе величний бароковий собор на чималій горі, який здіймався над усім містом. Щоб розгледіти споруду ще при доброму освітленні, Франц пришвидшив крок. Пройшовши вже знайому йому набережну і парк, в якому він прогулювався вранці, юнак почав підійматися зарослою стежкою догори. Підйом був досить стрімким і незручним, тому швидко втомив його. Зупинившись, аби перепочити, Франц подумав, що знову потрапив у смішне становище. Адже ця стежка безперечно не була головною дорогою до храму. Втім, здавалося, саме тому він і мусив її вибрати. Наче дотримуючись біблійної настанови про те, що християнину завжди пасує шлях вузький і