Читати книгу - "Моцарт із Лемберга"

Уже другий день юнака заполоняло і дурманило відчуття свободи. Хоч що б він робив правильно або помиляючись, це були тільки його вчинки, наслідки яких також належали тільки йому Ціле його життя відтепер має лише одного власника — його самого.

Стежка, зрештою, вивела його на головну дорогу до храму. Церковні ворота було прочинено, і Франц зайшов до просторого двору. Минувши кілька менших, проте доволі вишуканих прибудов, юнак підійшов до сходів, що вели до головного входу. Над порталом виднілися прегарно виконані скульптури. А надто заворожував Юрій Змієборець. Висічений з каменю, здавався, однак, живим. І Францові знадобилося чимало зусиль, аби відірвати від нього погляд.

Та зненацька юнак стрепенувся і вже тепер напружив не зір, а слух. З напіввідчинених дверей собору почувся хоровий спів. Звісна річ, у цьому не було нічого незвичайного, але Франц одразу упізнав твір, який розучували хористи. Це був «Реквієм» його батька... Точніше уривок із нього — «Agnus Dei»...

Він щодуху кинувся сходами угору. Подолавши їх, прочинив двері й забіг досередини.

Поява незнайомця була настільки раптовою, що хор, який стояв навпроти престолу, замовк, а капельмейстер обурено озирнувся й зміряв захеканого юнака гнівним поглядом. На мить все стихло.

Франц, зрештою, прийшов до тями і, вклонившись, сів на лавку праворуч від них.

— Продовжуємо, — сказав капельмейстер і звів руки догори.

Навряд чи він був радий появі слухача, проте щось його стримало від докору.

Хор виконав «Agnus Dei», як можна було зрозуміти, вже вкотре. Після цього капельмейстер оголосив завершення репетиції.

Хористи швидко розійшлися, аби якнайшвидше скористатися вільним залишком вечора. Франц не зрушив з місця й невдовзі вони з капельмейстером лишилися в храмі сам на сам.

Той здивовано глянув на юнака з-під своїх кущуватих сивих брів. Такою самою сивою була його акуратно підстрижена борода і пряме рівне волосся, що спадало на гострі сутулі плечі.

— У вас талановиті хористи, маестро, — не втримався Франц, — чудове виконання.

Старий усміхнувся.

— Дякую на доброму слові, юначе. Боюся, ви дещо їх перехвалюєте. Хоча загалом співають непогано. Як для Лемберга...

Він акуратно сховав ноти і взяв їх під пахву.

— Я часто думаю, що сказав би про їхнє виконання сам великий Моцарт, — додав капельмейстер, збираючись уже йти до виходу. — Гадаю, не зміг би вислухати жодного такту... Йому би не сподобалось.

— Сумніваюся, — відповів Франц.

— Чому? Ви гадаєте, Моцарт не був суворим критиком?

— Батько не встиг дописати «Реквієм». За нього це зробив інший... Отже, не судив би прискіпливо.

— Що ж. Можливо, ви й маєте рацію.

Капельмейстер вклонився і вже рушив до виходу, коли раптом спинився, як вкопаний, і пильно глянув на незнайомця.

— Даруйте... Як ви сказали? «Батько»?

Франц кивнув.

— А ви... Вас звати...

— Франц Ксавер Моцарт, — тихо відповів юнак.

— Господи милосердний...

Ноти випали з його рук на кам’яну підлогу. Нахилившись, Франц зібрав їх і простягнув капельмейстеру. Той, однак, не поспішав їх узяти.

— Як ви потрапили до Лемберга? — запитав він.

— Як і всі віденські вчителі музики...

— Якщо ви його син, то замість мене керувати хором мали би ви, — промовив старий.

— Облиште. Я не зробив би це краще за вас, — усміхнувся Франц.

— Але чи могли би ви принаймні спробувати?

— На жаль, вранці я вирушаю з міста. І невідомо, коли повернуся сюди знову.

Старий на хвилину замовк, проте не зводив очей зі співрозмовника. Здавалося, він навіть почав думати, чи цей юнак, бува, не самозванець. Але якщо так, то для чого це йому? Яка з цього користь?

Водночас Франц дивувався сам собі, чому зараз не приховав свого імені, як у розмові з Жозефіною. Мабуть, тому що, почувши батьків твір, не зумів після цього збрехати.

— Чи можу я принаймні бути чимось корисним для вас? — запитав капельмейстер. — Чи потребуєте чогось?

— Спасибі, — вдячно усміхнувся Франц, — наразі не потребую нічого. А вранці переходжу на службу й віддаюся під опіку графа Баворовського.

— Що ж, тоді плекатиму надію невдовзі знову вас побачити. Мене звати Зеновій Русанович. Завжди зможете знайти мене в цьому храмі, бо я тут опікуюсь не лише хористами, а й маю чимало інших обов’язків. Можете розраховувати на мене за потреби.

Розчулений юнак сердечно подякував, і вони попрощались. Уже в сутінках Франц повернувся до заїжджого двору й одразу рушив до кімнати Адама. Йому хотілося не лише поділитися з ним сьогоднішніми своїми переживаннями, а й спланувати завтрашній день, який буде вкрай важливий для них обох. Проте його товариш досі не повернувся з міста.

Дещо розчарований Франц пішов до своїх покоїв. Він вирішив почекати трохи на нього, дослухаючись до кроків у коридорі, але близько полуночі, коли Адам так і не повернувся, задмухнув свічку і, не повечерявши, ліг спати.

Вранці Адам прийшов до нього сам. Він виглядав утомленим, як людина, для якої сон — це радше виняток, аніж щоденне правило. Здавалося, за цю ніч він ще більше схуд, і одяг безладно висів на ньому, мов на вішаку. Привітавшись з Францом, Адам кволо усміхнувся.

— Зійшла над Лембергом Еос розоперста[26], — додав він за мить, перефразовуючи Гомера.

— Що з тобою сталося? — запитав у нього Франц.

— Хіба я схожий на людину, в якої щось сталося? — з удаваною веселістю перепитав Адам.

— Гаразд. Тоді йдемо снідати.

— Я маю лише одне прохання, — сказав той, — чи міг би ти позичити мені грошей?

Франц зі здивуванням глянув на нього.

— Грошей? Хіба в тебе немає?

— Бачиш... Вчора ввечері я долучився до одного тутешнього товариства... Гравців у карти. Спершу мені щастило, але під ранок моя фортуна, мабуть, заснула. Тому зараз у мене ані крейцера... Обіцяю, поверну тобі, щойно отримаю перший прибуток.

— Але грати на гроші — це... низько! Це не по-шляхетськи! — вимовив Франц.

Адам кинув на нього роздратований погляд і рушив до дверей.

— Я не вагався, коли тобі була потрібна моя допомога, — сказав він на ходу, — але, мабуть, дружба має значення тільки для мене...

— Стривай, — зупинив його Франц.

Той завмер.

— Вибач, це справді невдячно. Звісно, я дам тобі грошей. У мене їх небагато, проте нам вистачить.

— Дякую, — відповів той майже пошепки, — я почекаю на тебе в