Читати книгу - "Помилуй і прости. Роман-покаяння"

тому й добренькі стали. Ой хитра ж ви курва, дорогий няньку. Нас п’ятьох — на гнійник, а біля шостого хочете руки вмити і погріти. Неправду, няньку, кажу?

Старий враз знидів, втягнув голову в плечі і зіщулився, як перед страшним ударом, — ще ніколи в житті я не бачив його таким безпомічним. Довго отак мовчки сиділи, не наважуючись глянути один одному у вічі.

— А може б, ти пішов і здався, спокутував гріхи. Не такі ті комуністи й страшні, як ми думали. Вони вміють прощати, — заговорив врешті, пересилюючи себе, дід. — Життя ж у тебе попереду…

— Ні! — відрубав стрийко Михайло. — Ніхто мені не простить, то все ваші казки. А життя для мене уже немає.

— Ну, а що далі робити думаєш? — глянув очікувально дід.

— Дамся на Станіславщину, в ліси… Як помирати, то вже з цимбалами…

На світанні старий випровадив Михайла за село. Прощалися холодно.

— Єдина безпечна дорога — через Чортів хребет, — показав на вершину далекої гори, що розпливлася у хмарах. — Туди рідко людська нога доходить. Там, видиться мені, й самі небеса вже мохом обросли. Ось і тримайся тої путі.

— Ну що, няню, будьте здорові, — стрийко обняв старого. — Якщо не звидимося більше на цьому світі, Бог нас там розсудить, — звів очі і, ховаючись поміж габами ранкового туману, швидко зник у гущавині передлісся.

Дивлячись синові услід, дід стояв незрушно. Потім глянув на вершину Чортового хребта. Уже світало, і порослі мохом небеса над горою починали зелено розцвітати.

— Господи, — раптом прошепотів дід, — дай йому легкої смерті, хай довго себе і людей не мучить. Обірви його життя, як сонце росинку, як вітер павутинку…

Старий просив цього гаряче і пристрасно, як вимолюють батьки для своїх дітей велику і щасливу долю. Вранці дід спитав мене:

— Добре виспався?

— Добре.

— І нічого не чув, не бачив?

— Нічого, — розгублено відповів я.

— Щасливий будеш. Я теж у дитинстві ніколи не бачив снів і спав як мертвий, — мовив задумливо.

6

…Ми з братом Павлом звернули за ріг вулиці, опинилися перед дідовим двором. Ворота на обійсті були розчахнуті навстіж. Без шапки, в одній сорочці, дід нагрібав дерев’яною лопатою сніг, рвучко кидав його під вікно, на те місце, куди нібито у його снах приповзав вовком стрийко Михайло і страшенно вив. Земля тут гаряче дихала, диміла, а сніг миттєво плавився, як віск. Усе подвір’я було давно вже очищене, тому дід тягав сніги із вулиці, але й вони не могли вгамувати страшного жару невеличкого клаптика під вікном.

— Христос рождається, діду! — кричу боязко з розчинених воріт. — Віншуємо вам щасливих різдвяних свят, аби… — і затнувся.

Слова якось здавили горло, в грудях охололо, бо не знав, що жадати. А Павло — мале, то й дурне — від чистого серця вигукнув:

— І най під вашими вікнами завжди-завжди і цілий рік співають красні рожі!

І малий розцвів у такій блаженній усмішці, ніби його ощасливили пригоршнею лісових горішків. Дід втомлено випростався над лопатою, витер спітніле чоло і тяжко зітхнув.

— Дивіться, діти добрі, — навіть не привітавшись, кивнув головою на швидко в’янучий сніг, — уже скоро місяць, як Михайло коченіє в землі, а все одно кожної Божої ночі приповзає до обійстя і виє тут під вікном. Прощення собі благає. А земля горить під ним. Он, позирайте, неборята, як димить. Думав нині, знесу під вікно всі сніги світу і втихомирю цей гарячий клапоть у дворі, але моці вже нема, — скаржився дід, поволі добуваючи слова з розіпрілих грудей.

Колись здоровий, могутній, широкоплечий, він був тепер геть безпомічним.

Хай і не наділяв мене ласкою, як інших своїх онуків, але десь потайки в душі я завше гордився, що в мене такий сильний дід. Бувало, причаївшись десь у хащі неподалік Віщунки, я міг годинами стежити, як дід на своїх полях косить, оре, жнивує, править кіньми. Тоді виділося, що міць його непідвладна часові. І до болю хотілось бути таким сильним, могутнім, як мій дід. А тепер жаль сплинув і здавив серце — від мого колись могутнього діда зосталася тінь. Він, — я помітив, але не хотів вірити, — почав гаснути ще минулої весни.

…Це був один із небагатьох днів у році, коли батько зробив собі вихідний. До обіду порався по обійстю, і підспорював йому Цар. Коли сіли за стіл, Штефан ненароком закинув:

— А няньо твій щось рано в цьому році вийшов орати.

— Куди? — насторожився батько.

— Звісно куди. Під Віщунку, на своє поле.

— Але ж землю в колгосп забрали?

— Знати — не знаю, але батько твій просив учора, аби ниньки зрання вийшов запомогти йому на оранці.

Батько відклав ложку, мовчки вдягнувся.

— Господи, ти що надумав? — сполошилася мама.

— Скоро вернуся, — відповів, гамуючи роздратування.

— Коли б знав, слова б не прорік, — зніяковів Штефан. — Недарма кажуть: «Не твоє мелеться — свій міх не підставляй».

Батько вже не чув Штефанових слів. Гримнув дверима й через городи, навпростець, подався в бік Віщунки. Я — бігом за ним.

— Вернися! — наказав суворо.

— Раз у році тебе бачу, і то проганяєш від себе, — сльози застелили мені очі.

Батько байдуже махнув рукою і пішов далі. Поминувши людські городи, ми спустилися в долину Віщунки.

Весна до нашого села поверталась чомусь не дуже сміливо і гостинно. Біжить-біжить із Дунайської низовини, галасує птахами, дихає вітрами, а потім напівдорозі зупиниться в якомусь селі і спочиває. Там, у долинянських селах, свої дні народження вже справляли сливи, яблуні — бралися легеньким туманом квіту, а в нас ще тільки на ліщині ледве прокльовувалися зелені оченята. Але цього року яр-пора видалась ґаздівною і ніде не барилася. Прийшла нагально, хутко зігнала сніги, висушила дороги, поназбирувала повні небеса жайворів, мовляв, веселіть людей, кличте із землі трави, жито-пшеницю і всяку пашницю. Та бувалі сельчани не вельми спішили в поле.

— Надто рання весна оманлива, — говорили ґаздове. — Зореш, посієш — матимуть потім чим жирувати заморозки.

Один тільки дід наважився вигнати плуг у поле. І тепер я не міг збагнути, чому батько так розсердився. Ще з осені в селі багато мовилося про колгосп, про те, щоб від діда і ще деяких ґаздів землю забрати. За це голосував і батько, але, як то насправді буде, ще ніхто не знав. А ґазди тим часом тихенько посмішкувалися і, не ховаючи глузування, говорили:

— Ми вже в один колгоз вступали, пережили його, то, ачей, і цей якось перебудемо.

При цих словах сміялися всі, згадуючи про колгосп, який ще влітку сорок п’ятого організовував Другий Фронт.