Читати книгу - "Американська пастораль"

117
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 141
Перейти на сторінку:
на один квартет, який Менді (мені так здалося) з особливою пихою називав «Рей-О-Вікс», наголошуючи перший склад точнісінько так само, як це робив Мелвін Сміт — чорний хлопчина із Саут-сайду, котрий у пообідню пору підробляв розносником товару в крамниці Мендіного батька. (У суботу й неділю доставкою замовлень займалися Менді та його брат). Одного вечора Менді зібрався з духом і разом із Мелвіном пішов на Бекон-стрит, щоб наживо почути бібоп — у вітальні, що знаходилася над кегельбаном, у помісті Ллойд-менор, куди не потикався жоден білий, за винятком хіба що шибайголової Дездемони, яка приятелювала з музикантами. Не будь-хто, а саме Менді Ґурлік уперше привів мене до крамниці платівок на Маркет-стрит, де ми рилися серед уцінених дисків по дев’ятнадцять центів за штуку, щось знаходили, тоді слухали знайдене і, прослухавши, вирішували, що купити знову. У роки війни задля підтримки морального духу на домашньому фронті в липні та серпні раз на спортмайданчику біля Ченселлор-авеню проводилися щотижневі танці, і Менді зазвичай крутився у вируючому натовпі, — сусідів-дорослих, школярів і малечі, які до пізньої години весело витанцьовували навколо пофарбованих у білий колір «баз», де влітку ми нескінченно грали у свій софтбол — та пропонував усім охочим щось гостріше, спокусливіше і звабливіше, аніж заслухані Ґленн Міллер чи Томмі Дорсі: танці під музику, яку полюбляла майже вся наша братія, у примарному світлі, що сочилося зі шкільних вікон. Яку б танцювальну мелодію не грав оркестр, що сидів на прикрашеній прапорцями естраді, Менді практично весь вечір гасав майданчиком, наспівуючи: «Кальдоніє, Кальдоніє, чому твоя велика голова така тверда? Камінь!» Менді виспівував це, як він сам пафосно заявляв, «безкоштовно» з таким самим надривом, що й Луїс Джордан та його «П’ятірка барабанників» на платівці, яку він завжди ставив на програвач, коли запрошував «Сміливців» з якоюсь певною метою (для гри в «сім карт» зі ставкою не більше долара, для мільйонного розгляду «смажених» картинок із Трудяжкою Тіллі в тих поодиноких випадках, коли збиралися для групової мастурбації), і ми, коли він був удома сам, вривалися в його кімнату, де завжди чорт міг ногу зламати.

І ось тепер я бачив Менді зразка 1995 року, віквейського пацана, з усіх нас найменш придатного на роль взірцевої дитини, чий психотип метлявся між ледь викличною відчайдушністю і безпардонною зухвалістю, якій ми заздрили, весь час балансував поміж веселою зневагою, хлопчачою чарівністю й облудою. Це був елегантний, непутящий, трохи навіжений Менді Ґурлік, якого чомусь оминули і в’язниця (коли ми, четверо-п’ятеро «сміливців», за його командою сідали кружка в його кімнаті, спустивши штани, та змагалися, хто перший «стрельне», щоб виграти два долари призових, я був певен, що в’язниці йому не минути), і пекло (де, за моїми прикидами, він мав стовідсотково опинитись після смерті, найвірогідніше, підрізаний яким-небудь «укурком» — розумійте це слово, як хочете — в кольорових кварталах), а звичайний собі ресторатор, який вже відійшов від справ, власник трійки стейкхаусів «Ґарр-гриль» у передмісті Лонг-Айленд — та ще й на зустрічі з нагоди сорок п’ятої річниці випуску, що нівелювало всю його лиху славу.

— Дарма так хвилювався, Менді, ти й так виглядаєш нівроку. Добре зберігся!

І він справді виглядав нівроку: гарно засмаглий, підтягнутий, високий, вузьколиций бігун у чорних туфлях з крокодилової шкіри, у чорній шовковій сорочці та зеленому кашеміровому піджаку. І тільки срібляста чуприна сприймалася як щось чужорідне, так ніби це було не його волосся, а позичене зі скунсової спини хутро.

— Просто стежу за собою, от і весь секрет. Телефоную якось до Мутті…

Марті «Мутті» Шеффер — майстер бокових кидків, пітчер софтбольної команди «Сміливці», за яку виступали ми троє, а також, як свідчила подана в буклеті біографічна довідка, «фінансовий консультант» і (хоча здавалося, це вже фантастика, варто тільки було пригадати, що головною розвагою Мутті, який мав дитяче обличчя та до смерті боявся дівчат, була «гра в монетки») батько трьох дітей (36, 34 та 31 рік), дід двох онуків (2 роки, 1 рік).

— …і значить, я кажу цьому Мутті, — продовжував Менді, — якщо ти не сидітимеш коло мене, то я взагалі не поїду. В бізнесі мені траплялися такі головорізи!… І я прикорочував оті чортові банди. Але сьогодні я не дав би їм ради. Знаєш, Конику, я мусив не двічі, а тричі спиняти машину на автозаправці та проситися до вбиральні.

— Ну що ж, багато років ми старанно вкривали себе непроникною фарбою, шар за шаром, а тут ніби заново випрозорішали.

— Думаєш?

— А хтозна. Всяке буває.

— Двадцять небіжчиків уже в нашій паралелі, — показав він на заголовок «Світла пам’ять» і прізвища під ним, надруковані на звороті буклету. — Одинадцять пацанів уже пішли, — зітхнув Менді, — і з них двоє «сміливців». Берт Берґман. Утті Орпенстайн. — Утті був беттером, грав у парі з Менді, Берт — другий бейсмен. — Рак простати. В одного і другого. І в обох — за останніх три роки. Тепер я регулярно здаю кров на аналіз. Коли дізнався про Утті, то кожних півроку. А ти робиш аналізи?

— Так. — Авжеж, для мене це було не актуально, я ж уже не мав простати.

— І як часто?

— Раз на рік.

— Мало. Треба кожних півроку.

— Добре. Візьму до уваги.

— А взагалі, у тебе з цим гаразд? — поцікавився він, поклавши руки мені на плечі.

— Так, я у формі.

— Слухай, це ж я навчив тебе «стріляти», не забув?

— Так, Менделю. Днів через дев’яносто, максимум — сто двадцять я навчився б і сам. Просто ти перший натиснув на кнопку.

— Це я навчив Коника Цукермана «стріляти», — розреготався Менді, — і хай хтось скаже, що це не так!

Тут ми обійнялися: перший бейсмен із залисинами і посивілий лівий філдер з поріділих «Сміливців» — команди нашого спортклубу. Торс, який відчули мої пальці, неспростовно доводив: він таки справді підтримує форму.

— І я досі можу «стріляти», — поділився радістю Менді. — А вже півсотні літ минуло. Рекорд для «Сміливців»!

— Не будь таким хвальком. Ще не знати, як Мутті.

— Я чув, ти мав серцевий напад.

— Ні, просте шунтування. Уже давно.

— Довбане шунтування. Це коли пхають трубку тобі в горлянку, еге ж?

— Чиста правда.

— Бачив я шваґра з такою трубкою в горлянці. Мені вистачило, — сказав Менді. — Якби ти знав, як я не хотів сюди

1 ... 16 17 18 ... 141
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Американська пастораль», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Американська пастораль"