Читати книгу - "Справа Сивого"

class="p1">— Авжеж! Музеї потрібні Революції. Я, щоправда, не знаю, навіщо, але якщо партія щось робить, сумніватися у цьому — неправильно.

Тут уже Маруся погодилася. А де дітися?

— Тобто ти не будеш мені дорікати?

— Навпаки, буду з цікавістю слухати про твою роботу, — Клим подумки додав «і про директора», але вголос сказав інше: — І про досягнення радянських істориків.

Дівчина усміхнулася, і в цей момент двері кабінету прочинилися. На порозі стояв Вайсман, за його плечима виднілася ще одна постать.

— Здрастуйте, — несамохіть смикнувся Клим назустріч старшому товаришу, але одразу сів назад. Вайсман запитально дивився на дівчину. Клим напустив на обличчя суворість. — Ви вільні, — сказав він Марусі, і голос його трохи затремтів. — Давайте перепустку, я підпишу.

Перепустка лежала на столі — там, де її поклав сам Клим, що провів дівчину через вартових. Побачивши це, Клим збентежився ще більше, опустив очі, розписався внизу папірця і простягнув його Марусі.

— До побачення, товаришко Глинська.

Маруся, яка помітила хлопцеву зніченість, усміхнулася самими кутиками вуст.

— До побачення, товаришу Шпакуватий, — тоді підвелася та зробила крок до дверей.

Вайсману довелося вийти, щоб випустити її, постать у коридорі теж відступила. Деякий час чоловіки не рухалися — певно, проводили дівчину очима, а потім якось одночасно зітхнули та зайшли до кабінету.

— Твоя? — запитав Вайсман.

Клим почервонів:

— Та ні, у справі.

— Зрозуміло, — з сумнівом кивнув той. — Але це не головне. Знайомся, — тут Вайсман мусив пройти до свого місця, тому що інакше його супутник просто не вліз би до маленького кабінету. — Веніамін Купріянович Сєдов, приїхав до нас зі столиці.

Сєдов був лисим сухим стариганом у пенсне на носі та довгими, наче в музиканта, пальцями рук, що їх продемонстрував під час кволого інтелігентського рукостискання. Шкіра його долонь була жовтою та висохлою.

— Товариша Сєдова прислали на підсилення роботи з буржуазними націоналістами. Він має у цьому великий досвід.

— Хе, — скептично крекнув стариган. — Зі згаданим контингентом працюю вже півсотні років. Щоправда, мушу зауважити, що раніше вони не були буржуазними, а керувалися здебільшого соціалістичними ідеями.

Клим запитально подивився на Вайсама. Що верзе цей старий гриб? Вайсман розвів руками:

— Товариш Сєдов працював іще у Департаменті поліції Російської імперії, а тепер його залучили як консультанта.

— Хе, — старий знову крекнув. — Я знав, що так звана українізація — це тимчасовий відступ, і все стане на свої місця. А значить, Веніамін Сєдов ще послужить Росії.

— Як це, відступ? — не зрозумів Клим. — У газетах поки нічого такого не пишуть.

Вайсман зверхньо посміхнувся:

— Звикай, товаришу Шпакуватий. Ти працюєш у відомстві, яке довідується про все раніше, ніж починають писати газети. Бо коли напишуть — у нас уже все має бути мікер-бекіцер. Ясно?

Клим не зовсім зрозумів останніх слів, але про всяк випадок кивнув. Сєдов посміхався, немовби підтверджуючи сказане. Ну нехай — якщо його прислали з Харкова, значить, там щось знають. На те й столиця.

— Ви дозволите? — старий вмостився на стільці, що на ньому хвилину тому сиділа Маруся, і склав свої ноги, наче коник на бадилині.

— Та сідайте, — сказав Клим уже вслід.

— Отже, молодий чоловіче, нам належить працювати спільно, або, як нині модно казати, у змичці. Начальство попросило мене надати вам методологічну допомогу.

Старий говорив, відкинувшись на спинку стільця, він не нахилявся вперед, як це зазвичай роблять під час спілкування, і таким чином немовби відсторонювався від співрозмовників, підкреслював, що є лише консультантом.

— Називайте мене товаришем, або просто Климом, — хлопець не любив оцих старорежимних «молодий чоловіче», «добродію».

— Гаразд, товаришу просто Клим, — Сєдов розтягнув свої сухі губи у гримасу, яка мала позначати посмішку. — Над чим, а точніше, над ким нині працюєте?

Вайсман тим часом заглибився у свої папери і втратив цікавість до розмови. Клим видобув із портфеля теку з написом «Яворницький» та поклав на стіл.

— Цікаво-цікаво, — старий взяв її до рук і поправив пенсне. — Еварніцкій! Невже той самий?

— Який самий? — не зрозумів Клим.

Старий зазирнув до теки, кинув оком по першій сторінці:

— Точно! Той самий. Дмитро Іванович Еварніцкій, — потім закрив справу, подивився на неї уважно і знову скривився у посмішці. — Ну драстуй, Сивий!

— Сивий — це хто? — Клим дивився на нього, наче на божевільного.

Сєдов поклав теку на стіл, відкинувся на стільці та звів очі вгору, немовби занурюючись у власні думки. Потім неквапом видобув з кишені важкий портсигар, вставив цигарку у жовтуватий дорогий мундштук, припалив від сірника і картинно помахав ним у повітрі, щоб загасити.

— Дмитро Іванович Еварніцкій отримав у нас, в Департаменті поліції, прізвисько Сивий через те, що вже у молодому віці мав сиве волосся.

— Прізвисько? — здивувався Клим. Він не уявляв, що в таких серйозних установах, як поліція, клеїли прізвиська, неначе у школі.

Старий гмикнув:

— Судячи з вашої реакції, ви не знаєте, навіщо фігурантам справи дають прізвиська? — він якось розгублено подивився на Вайсмана, але той був цілковито заглиблений у свої папери. — А! Ну так! Мене ж попереджали, що ви ще стажер.

Клим насупився — щось забагато на себе бере цей старорежимний стручок.

— Так. Стажер. Пролетарський стажер, між іншим, а не буржуазний консультант.

Але сам буржуазний консультант пропустив цей пасаж повз вуха.

— Прізвиська, до вашого відома, товаришу стажер, є наріжним каменем агентурної роботи. Основа конспірації. Сподіваюся, вам знайоме таке поняття?

Клим насупився ще більше, бо розмова нагадувала малоприємні розмови з викладачами на іспитах.

— Прізвиська повинні мати не тільки агенти, але й обов’язково об’єкт стеження. Бо якщо хтось перехопить чи підслухає агентурне повідомлення, то що він зрозуміє, коли агент доповідає про якогось Сивого... — старий замислився. — А втім, про що це я. У вас же, звісно, нема агентів в оточенні Еварніцкого.

— А оце вже не ваша справа! — ляснув долонею по столу Клим і підвівся, даючи консультанту знати, що розмову закінчено.

Мабуть, нікому, навіть собі Клим не зізнався б, що йде до музею у справах. Бо там відсьогодні працювала дівчина, до якої він був... ну як би це сказати, щоб не вийшло по-старорежимному. Одним словом, його передусім товаришка, а вже потім і значно більше ніж товаришка — Маруся Глинська. А