Читати книгу - "Бурштин"

мозок працює, а тіло… Тіло відмовляється виконувати накази.

Що люди знаходять у горілці? Забуття, розслаблення, відстороненість – чи ось такі муки?

«Боже, дай мені сили витримати це!»

Володько ледь ворушив губами. Він утомився повзти, тому повернувся лицем до неба й почав молитися. Вогонь усередині ніби згас, щось тенькнуло під лопаткою. Хлопця поволі почало відпускати. Володько дивився на хмарки, що пропливали у вишині, на тих білосніжних овечок і бородатих сивих чабанів. Небо ніби наближалося до нього, спускалося, щоб підхопити та понести в густу синь.

Виявляється, помирати не так і страшно. Варто лише пережити пекельний біль розлуки з тілом. Володько усміхнувся: йому здалося, що тіло піднімається над свіжоскопаним городом, над рівненькими копичками гною, що вистроїлися рядками неподалік. Він дійсно помирав…

Знайшла його маленька дівчинка, що вибігла завернути курей, які розгрібали грядки. Володько проповз майже сорок метрів, тягнучи за собою шлейф блювотиння.

– Мамо, мамо! Там якийсь дядько лежить! – побігла мала, репетуючи на весь двір. На ґвалт вибігла хазяйка, що саме прополювала бурячки. До неї приєдналися інші сусіди.

Що там казати, люблять наші люди надзвичайні ситуації. Варто статися якійсь пригоді, аварії, пожежі чи навіть серцевому нападу, як одразу ж збирається чималий гурт роззяв. І якби ж то всі кинулися на допомогу! Ні, здебільшого просто споглядають, а іноді й заважають рятівникам. Скоро й тут зібрався чималий натовп. До жінок приєдналися й чоловіки.

– Господи, та це ж Ксенін Володько! Чи живий? – Над хлопцем нахилилася дебела жінка.– Та від нього ж спиртним тхне!.. Треба ж було так наклюкатися, а ніби ж раніше взагалі не пив…

– Не вірю! Він же в штунди подався,– засумнівався хтось із молодших чоловіків.

– Отакі вони, штунди! Не п’ють, не п’ють, а як уп’ються, то до втрати пульсу,– худорлявий, вже немолодий дядько ледь стримував лиху втіху. Його м’ясистий, посинілий ніс та чималі мішки під очима невідпорно свідчили, що із зеленим змієм він у найприязніших відносинах, а ті, хто не поділяє цієї прихильності,– йому вороги.

– Чого ти так, Митько, сам же кілька разів на зібрання ходив? – здивувалася молодичка, яка, судячи з косинки на голові та трійка дітей, що терлися коло неї, сама мала причетність до тієї церкви, яку паплюжив синьоносий Митька.

– Через те й перестав ходити, що ви, штунди, хитрі.

– Ти перестав ходити, бо там не наливають! – підтримав молоду жінку хтось із односельців.

– Та годі вже вам! Краще гляньте, чи дише хлопець! Степане, ти ж в ООС був, маєш розбиратися…– звернувся хтось до червонощокого чолов’яги з кругленьким животом, на якому ледь сходилися ґудзики плямистої камуфляжної курточки. Той, кректучи, повагом розіпхав натовп і виступив наперед.

– Та я що ж… я в артилерії служив, а не в санчастині…

Проте нахилився, розстебнув сорочку на грудях хлопця й припав вухом. Потім повернувся до односельців і гукнув:

– Живий! Фельдшерку покличте!

Хтось дістав мобілку, почав набирати номер, хтось побіг навпростець через городи до хати місцевої «медицини катастроф».

– Людоньки, гляньте! Та в нього ж навколо рота вже синіє! – сплеснула руками сива жінка.

– Горить! Через горілку горить!

– Що ж його робити? Поки фельдшерка прийде, пропаде хлопець.

– Треба в рот помочитися, мені бабця казала, що покійного Кирила тим засобом не раз рятували! – вигукнула якась молода жінка з натовпу.

– То й помочись! – гоготнув Митька.

– Я не можу! – зашарілася жінка й швидко сховалася за спинами односельців.

– А хтось може? Людоньки, та робіть же щось! – бідкалася стара.

Присутні злякано відступили. Лише одна руда дівка, дужа, широкоплеча, ніби витесана з доброї колоди, закинула назад свою туго сплетену косу й рушила до вже синіючого тіла. Спустила труси, підібгала спідницю й всілася просто над Володьковим обличчям. Дехто сором’язливо відвертався, лише цікаві діти підглядали з-під батьківських рук. Рідина, що хлинула зверху, привела до тями хлопця, бо він раптом закашлявся.

І першим, що побачив над собою Володько, ледве отямившись, було не потойбічне світло, не золота брама і не Петро-ключник, а жіночі зваби на все небо.

«Невже обманули святі отці й людина насправді вертається туди, звідки вийшла на божий світ?» – була його перша думка. Та коли дівка підвелася й небо знову постало перед його очима, Володько ледь помітно всміхнувся. Над ним схилялися з переляканими обличчями односельці.

– От ніколи не думав… що ворота раю… такі кучеряві…– вимовив він, ледь ворушачи розпухлим язиком. Жінки, що дослухалися до кожного його слова, пирснули, деякї молодички зашарілися.

– Буде жити, якщо рай розгледів! – реготнула одна з гострих на язик жінок.

– Тепер, Фаню, він мусить на тобі женитися. Бо жінки таке показують тільки гінекологу й чоловікові після весілля! – увернув дядько Митя.

Навколо сміялися. Володько й досі не міг утямити, що діється, але усміхався разом з усіма. Голова тріщала, хміль ще гуляв жилами, але він відчував своє тіло. Значить – живий.

Розштовхуючи зівак, до нього пробився Гриша. Він кілька днів тому вибрався з лісу і лише недавно повернувся в село. Звістку про Володька йому приніс хтось із односельців, які бігли по фельдшерку. Григорій нахилився і повернув приятеля на бік, аби той не захлинувся у випадку нового нападу нудоти. Тільки тоді всі побачили, що руки в хлопця скуті наручниками.

– Знайдіть мені болгарку! Швидко! – скомандував Гриша, а сам припав до Володька.– Малий, хто тебе так?

– Додік… із київським ментом… Пляшку… в горлянку залили… як теляті…– кожне слово давалося Володькові з болем.

– Де та курва? – розлютився Григорій, роздивившись посиніле, ущент розбите лице товариша, яке ще недавно пашіло рум’янцем.– Скільки ще можна терпіти? Доки та гнида питиме нашу кров? Де він, кажи?

– Вони… у Ганьчиній хаті…– ледь вимовив Володько і знову знепритомнів.

– Не помирай, брате! – струсонув його, вхопивши на руки, Гриша.

Вулицею на скутері підвезли фельдшерку.

– Розступіться, Савелівна приїхала,– гукнув хтось, пропускаючи медицину – міцну, вже немолоду жінку з рудим, зав’язаним абияк волоссям і поцяткованим ластовинням обличчям. Фельдшерка ще на ходу зіскочила з чуда китайської техніки, дістала із сумки стетоскоп і схилилася над пацієнтом.

– Та від нього ж несе, як із куба! Тут сильне алкогольне отруєння, треба терміново крапельницю… Не знаю, чи довеземо до медпункта.– Вона дістала шприц і вколола хлопцеві якісь ліки.– Здається, у нього все горло й стравохід обпечені. Не вмієш пити – не берись!

– А ти поглянь на його руки! Чи в кайданках можна стільки випити? Та знайдіть же хтось «болгарку»! – бідкався Гриша.

Нарешті хтось приніс,