Читати книгу - "Джозеф Антон"

майже зітхнув з полегкістю, що той літературний світ, до якого вона його так провокуюче прилучала, знову віддалився.

Університет він закінчив у червні 1968 року. «Опівнічні діти» побачили світ у квітні 1981 року. Йому знадобилося майже тринадцять років, аби лиш почати. Впродовж того часу він написав гори всілякого непотребу. Роман «Книга піра», що міг би стати непоганим твором, якби то знаття, як його написати. В романі розповідалося про схожу на Пакистан країну, в якій три чоловіки — воєначальник, політик і капіталіст використали святу людину, піра[29] чи пера, і змусили його очолити державний переворот, після чого, як вони гадали, він мав стати номінальним главою, а реальна влада переходила безпосередньо до них. Однак пір виявився здібнішим і безжаліснішим, ніж його сподвижники, які потім усвідомили, що розбудили чудовисько й уже не годні його приборкати. Сталося це за багато років до того, як аятола Хомейні проковтнув революцію, після якої він також мав стати номінальним главою. Якби він написав цей роман у формі звичайного політичного трилера, то ще було б; проте розповідь велася від кількох дійових осіб «потоком свідомо сти» й геть збивала читача з пантелику. Роман нікому не сподобався. Про публікацію він навіть не заїкався. Твір виявився мертвонародженим.

А там настали ще похмуріші дні. Бі-бі-сі оголосила конкурс з метою віднайти нового телевізійного драматурга, і він написав п’єсу з двома розп’ятими злочинцями, які розмовляють один з одним у стилі Бекетових бродяг Діді й Ґоґо ще до того, як Христос підніметься на Голгофу. П’єса мала назву (аякже) «Перехресні перешкоди». Була геть безглуздою. Вона не виграла конкурсу. Перегодя з’явився новий довжелезний роман «Антагоніст», настільки недо-лугий і в стилі аля-Пінчон, що він нікому його навіть не показував. Тільки реклама допомагала йому триматися на плаву. Назвати себе прозаїком він не наважувався. Він був копірайтером, укладачем рекламних текстів, і, як усі копі-райт ери, мріяв стати «справжнім» письменником. І добре усвідомлював свою наразі несправжність.

Дивувало, що настільки відверто безбожна людина не перестає писати про Бога. Віра покинула його, проте тема залишилася і тривожила уяву. Структура й метафори релігії (індуїстської, християнської та й ісламської) сформували його нерелігійний розум, а питання цих релігій щодо буття — «Звідки ми прийшли? А позаяк ми вже тут, то як нам жити?» — були також і його питаннями, навіть якщо він доходив висновків, які не потребували божественного арбітра для їхнього підтвердження, а тим більше земного класу священнослужителів для офіційного схвалення й тлумачення. Його першим романом, який побачив світ, став «Ґрімус», опублікований Лізою Колдер у видавництві «Віктор Ґолланц» ще до того, як вона перейшла в «Джонатан Кейп». В основі роману лежала містична епічна поема «Мантік аль-Тайр», або «Зустріч птахів» ісламського суфія дванадцятого століття Фаріда ад-Дін Аттара, народженого в Нішапурі, що в теперішньому Ірані, чотири роки по смерті славетного Омара Хайяма. В поемі — «Шляху паломника» Джона Баньяна[30] на ісламський лад — одуд веде за собою тридцять птахів у мандрівку понад сімома долинами мук і одкровень до гори Каф, дому їхнього бога Сімурґа. Коли ж вони досягають вершини, то не знаходять там бога й одержують пояснення: назва Сімурґ, якщо розбити її на склади сі і мурґ, означає «тридцять птахів». Пройшовши крізь муки пошуку, вони стають тим богом, якого шукали.

«Ґрімус» — це анаграма слова «Сімурґ». В його науково-фантастичному переказі Аттарової оповіді «американський індіанець» з незграбним ім’ям Летючий Орел шукає загадковий Телячий острів. Після виходу роману в пресі з’явилися зневажливі дописи, деякі були геть зневажливими, і така реакція буквально приголомшила його. Долаючи відчай, він швидко написав короткий сатиричний роман, у якому кар’єра прем’єр-міністра Індії місіс Індіри Ґанді була перенесена у світ бомбейської кіноін-дустрії. (Сатира Філіпа Рота на Річарда М. Ніксона «Наша банда» слугувала віддаленим зразком.) Вульґарність книжки — в одному з епізодів знана кінозірка, схожа на Індіру, збільшує пеніс своєму мертвому батькові — спричинилася до того, що він її настільки ж швидко забракував, як і написав. Це вже справді — далі нікуди.

Шоста долина, над якою летіли тридцять птахів з Аттарової поеми, виявилася місцем сум’яття, де вони збагнули, що нічого не знають і не розуміють, тож поринули у безнадію й смуток. Сьома долина була долиною смерти. Молодий рекламний копірайтер і романіст-невдаха почувався в середині 1970-х, як той тридцять перший зажурений птах.

Рекламна справа сама по собі, незважаючи на свою славу глухого кута для творчої людини, стала для нього корисною. Тепер він працював у поважнішій агенції «Оґілві енд мазер», засновник якої Девід Оґілві втішався авторством відомого вислову «Покупець не телепень; це -твоя дружина». Траплялося кілька заковик, коли одна з американських авіакомпаній відмовилася зображати чорношкірих стюардес на своїй рекламі, хоча насправді такі жінки були в штаті компанії. «А що скаже з цього приводу профспілка?» — запитав він, і представник авіакомпанії відповів: «Ви ж бо не розкажете їм про це?» Також одного разу він відмовився працювати над рекламою відвареної яловичої солонини компанії «Кампбелл», бо вона була вироблена в Південній Африці, й Африканський Національний Конгрес закликав до бойкоту таких продуктів. Його могли звільнити з роботи, проте замовник реклами не наполягав на цьому, і його не звільнили. У 1970-х з реклами не виганяли індивідуалістів і диваків. Виганяли передусім людей направду настирливих, працьовитих мурашок, які щосили намагалися зачепитися за роботу.

Якщо ж ти показуєш, що робота для тебе не найголовніше, коли ти вічно запізнюєшся й довго обідаєш з випивкою, то тебе підвищують на службі й платять більше грошей, а небожителі лишень посміхаються з твоєї творчої ексцен-тричности, допоки тобі щось удається створити.

Упродовж тривалого часу він працював з людьми, що поважали й підтримували його, з талановитими людьми, для котрих, як і для нього, реклама відігравала роль щабля до чогось ліпшого або ж була місцем заробітку легких грошей. Він брав участь у створенні рекламного ролика для «Скотч меджик тейп» за участи Джона Кліза, який демонстрував достоїнства клейкої стрічки, що ставала непомітною після прилипання («Ось погляньте сюди, тут її не видно; не так ту звичайну стрічку, яку видно, ось погляньте тепер сюди»), і ще одного ролика для торгової марки «Клерол» з рекламою фарби «Ніжне піклування» для сивого волосся, який поставив Ніколас Роуґ, відомий режисер «Вистави» і «Тепер не дивись». Майже впродовж шести місяців, протягом британського триденного робочого тижня 1974 року, спричиненого страйком шахтарів, із щоденним відключенням електроенергії і великим хаосом на Вордор-стрит, себто у світі