Читати книгу - "Доктор Серафікус. Поза межами болю"

нікуди не ходжу, бо як ото каже Сенека[69], побувавши серед людей, я повертаюсь додому менше людиною.

Він сказав і не відразу усвідомив усю безтактність сказаного, те, що сказана ним фраза має подвійний сенс і дівчина могла образитись, застосувати її до себе… Він не збирався аж ніяк образити її. Просто він звик до самоти і в самоті своїй найменше вважав на те, що похмура ця фраза, підносячи вищість особи, була сповнена разом з тим зневаги до інших, до людей, до загалу.

Він охоче й часто згадував слова Сенеки, наведені в «Imitatio Christi»[70] Томи Кемпійського, застосовуючи їх до себе, бо вони якнайдосконаліш відбивали самовідчування, яке прокидалося в ньому, коли він десь із людей повертався додому. Зустрічі обтяжували його. Розмови народжували в ньому почуття непотрібності, обридливої зайвості, вимушеного обов’язку.

Досі він думав про себе і не думав про інших. Так і цього разу, прощаючись з Корвиновою нареченою, відчувши полегшення, що він виконав прикрий для нього свій обов’язок і натягнений візит нарешті кінчається, в пориві доброзичливої прихильності, в паланні ентузіастичної піднесеності він вимовив те, що відчував і думав і що, власне, аж ніяк не годилось говорити. У сказане він вклав відтінок довіри й добрості. Почуття звільненості володіло ним.

Він пішов. Корвин ще лишився. Вийшовши на вулицю, Комаха, як звичайно, почав обмірковувати й зважувати все, що він говорив і робив. Згадавши про останню сказану ним фразу і усвідомивши її двозначний сенс, брутальну її образливість, він почервонів. Він і на думці не мав зробити комусь щось неприємне.

Він насумрився. Він сердився на Корвина, що той потягнув його з собою й поставив його в таке незручне становище.

Наступного дня, коли Корвин з’явився й висловив сподівання, що тепер вони, він гадає, зустрічатимуться всі разом частіше, Комаха категорично заявив, що він більше ніколи не піде.

– Не піду. Ні за що. І не просіть.

Дівчина й собі була не дуже задоволена зі свого нового знайомства. Вона сказала про Комаху, що він навдивовижу нудний і нецікавий і серед своїх знайомих вона може назвати з десяток і цікавіших, і приємніших, у кожнім разі, далеко вихованіших, що, прощаючись після першого знайомства, не казатимуть нічого образливого.

Корвин був розчарований. Він з запалом боронив Комаху. Він доводив, що є «цікаві» й «цікаві» і що вона тим часом не відчула внутрішньої оригінальної цікавості Серафікуса, що відрізняє останнього від банальної цікавості звичайних молодих людей.

Та Корвину, певне, не слід було знайомити Серафікуса й наречену. Після особистої їх зустрічі ніби розірвано якусь таємничу нитку, що досі зв’язувала всіх трьох, поки вони не знали один одного.

Крихка ілюзія цієї потрійної дружби розбилась. До цього прилучилися й зовнішні обставини, що створили ситуацію, яка, на перший погляд, повинна була здатися випадковою, але яка тим часом призвела до наслідків, що їх можна було передбачити заздалегідь.

Закоханість чи роман, як не умовне було б це слово щодо взаємин, які існували між Корвиним і Тетяною Беренс, тягнувся вже кілька років без жодних ознак якого-небудь дальшого розвитку.

Світла шатенка, висока на зріст, Тетяна Миколаївна Беренс не була гарна, але м’який і ніжний колір обличчя надавав їй відтінку принадної задушевності й ясної теплоти. Вона була донькою заслуженого ординарного професора, що не обмежувався своєю професорською діяльністю в університеті, але разом з тим обертався у фінансових і промислових колах Києва, був домовласником, членом Міської Думи. За поняттями того часу, Таня Беренс уже дещо засиділась у дівках. Старша за Корвина, спокійна й лагідна на вдачу, вона до Корвинового кохання, сумбурного й фантастичного, ставилася стримано й врівноважено. Він водив її на мистецькі виставки й камерні концерти, малював її портрет, читав їй Шопенгауера й Ніцше, дарував квіти, з захопленням розповідав про Комаху, обертаючи свої взаємини з нею в своєрідне філософське приятелювання й не вкладаючи в нього нічого змислового. Немов дружба з Танею Беренс і споглядання її спокою були потрібні йому тільки для естетичної завершеності його артистичних захоплень.

Поезії Вол. Соловйова, книжка Павла Флоренського «Столп и утверждение истины», культ Софії Премудрості Божої[71], романтична уява про das ewige Weibliche[72] були складовими елементами тодішнього мистецького світогляду Корвина, забарвленого в дещо містичний тон, як це взагалі було характеристично для настроїв і тенденцій тодішніх київських митців та мистецтвознавців.

Всеволод Михайлович Зуммер, сяючи лисиною, склом окулярів і синявою чорнотою бороди, читав доповіді про дружбу Гоголя з О. Івановим, про есхатологічні мотиви в О. Іванова, про кирилівські фрески Врубеля. На київських обріях з’явився, спалахнувши блиском своєї вишуканої causerie, Ф. І. Шмідт, що був директором археологічного інституту в Царгороді[73], і приніс із собою згадки про Ая-Софія й віяння візантинізму. Іполіт Моргилевський вивчав Київську Софію, Сергій Гиляров збирав матеріали для своєї дисертації про іконографію Богоматері.

Корвин обертався в їх гуртку; він приятелював з Зуммером і Моргилевським, згодом заприязнив зі Шмідтом.

Спроба Корвина познайомити Комаху з Танею Беренс була з його боку виявом не цілком до кінця освідомленого прагнення включити також і Комаху в ілюзорне коло того логічного культу des ewigen Weibliche, що в нього він намагався забарвити так само й свою закоханість до Тані Беренс.

Що ж до останньої, то вона на свої взаємини з Корвиним дивилася зовсім інакше. Читання Шопенгауера й Ніцше, відвідування концертів, малювання з неї стилізованих портретів, даровані квіти, прогулянки вдвох по Царському саду й Маріїнському парку вона розглядала як потрібні передумови, як ступені до шлюбу, попередні етапи до створення сталого родинного життя. Мати дітей, чоловіка, хату – хіба не в цьому полягає правдиве покликання жінки? Все інше, в порівнянні з цим, відступало для неї на задній план. В Корвині вона бачила прийдешнього батька своїх дітей, – річ, думка про яку найменше бентежила уяву останнього.

Минали тижні, місяці. Місяці розтягалися в роки. Корвину подобалася мрійна необов’язковість місячної дружби, до якої не домішувалось нічого конкретного. Він зовсім не думав про шлюб, хоч у родині Беренсів користувався всіма правами й становищем офіційно визнаного нареченого. Створювалася деяка ніяковість, певна напруженість. Коли Таня починала розмову про потребу оформити їхні взаємини, він під тим або тим приводом ухилявся від рішучої відповіді. Або ж визначав певний термін і тоді знов відкладав.

Їх стосунки були плодом недомовленості. Він волів платонічної дружби, вона думала про шлюб. Вона була надто твереза, щоб не оцінити правдиве становище. Кінець кінцем вона пред’явила Корвину ультимативну вимогу: або-або. Або вони одружаться,