Читати книгу - "Вода, павутина"

відрізняється від обличчя живої людини. Але оскільки її знайшли біля школи, я згадав, що постраждала працює, тобто працювала в тій школі, і впізнав її, раніше я її бачив два рази, не пам’ятаю точно коли.

— За яких обставин?

Касумич здивувався, що Відошич його перебив.

— Яких обставин? Я ще не працював тут, в убійному. Ми проводили оперативне затримання у справі з наркотиками і підозрілим ескортом в «Шератоні». Вона була з колежанкою з роботи і ще одним чоловіком… він не має значення. Вони сказали, що приїхали перевірити умови готелю і ціни, бо організовують випускний вечір.

Це викликало пожвавлення у кабінеті Відошича, і напруга, навіть у шефа, спала.

Касумич розгублено обернувся і продовжив.

— Це був перший раз. А другий, коли в нас був рейд в Опатії, ми прочісували яхти в Ічичах з тої самої причини, і тоді я їх там бачив. Вони нібито були в Опатії, бо організовували випускну подорож.

Це викликало вибух розпусного сміху, ударів по стегнах, тестостеронового совання на стільцях, із чого Касумич і сам засміявся.

Відошич вдарив рукою по столі і стишив їх.

— Відразу після встановлення особи поговорити з її подругою. Касумичу, найліпше буде, якщо це зробиш ти, вона буде себе вільніше почувати.

Вони встали. Відошич спинився.

— Касумичу, може би за тою подругою треба було і після встановлення особи вбитої стежити в рамках захисту ймовірного свідка, га? Треба перевірити, чи вона жива.

— Не треба, я вже дзвонив з мобільного і збив виклик. Жива.

Касумич дивився повз Відошича, і той йому нічого не відповів.

Фото-докази з місця події надійшли дуже швидко. Всі могли їх оглянути на комп’ютерах. Більшість затрималася на фотографіях оголеного жіночого тіла, на якому не було жодної волосинки, повністю депільоване воно нагадувало лежачу гіпсову ляльку з вітрини.

Фотографії з місця події були насправді огидною збіркою зображень міського і шкільного сміття, колекцією всього, що діти і дорослі у змозі зужити, з’їсти і викинути, всього, що вітер може здути з балкона і що з тих же балконів можуть викинути їхні мешканці.

Касумич кружляв курсором фотографіями і затримався на тій, де в сітчастій огорожі майданчика виднілася діра. Він збільшив фотографію, щоб краще розгледіти клаптик пластика, який висів на дроті і який був вилучений з місця події.

Притиснув кнопку внутрішньої лінії:

— Шефе, можна на хвилинку?

У кабінеті начальника зачекав, доки той відірве погляд від екрана комп’ютера.

Відошич обернувся разом із кріслом, випростав ноги, розпрямив плечі і переплів пальці на потилиці.

— Кажи, Касумичу.

— Слухай, знаю, те, що я скажу, звучить не дуже мудро, але мені той малий, що вранці там був, не йде з голови.

— Який малий?

— Той малий, якого патрульний тримав за шию, ти ще піджартовував, що той малий буде добрий за свідка під захистом.

— Не звучить мудро. Звучить дурнувато. Що той малий має з цим всім спільного?

— Імовірно, нічого. Я би навіть сказав, дев’яносто дев’ять цілих і дев’ять десятих він з тим всім не має нічого спільного. Але я не можу забути його перестрашеного голосу і того, що він сказав.

— Слухай, ти вранці спартачив, бо не відразу сказав, що впізнав жінку. Вийшло так, що гімназист здібніший за нас, а зараз вигадуєш абсолютно дурнувату історію про малого, який просто спостерігав, як і всі решта. Ясно, що він був перестрашений, його ж патрульний тримав за барки.

Відошич не змінював положення, легенько крутився в кріслі ліворуч-праворуч.

Касумич відчув, як йому кров ударяє в обличчя і стискаються губи, і він не може цьому запобігти.

— По-перше, я не спартачив, бо в учительській ніхто не міг знати, що я впізнав ту жінку. Тобі я пізніше сказав. По-друге, ти би міг і зачекати, доки я тобі розкажу до кінця, чому я думаю, що хлопець не плів дурниць.

Відошич усміхнувся.

— Ну то скажи, я тобі не бороню. Може, з’явиться якась нова теорія ліцького[2] напряму кримінології.

Касумич дав йому час заспокоїтися у кріслі. Про колір свого обличчя не роздумував.

— Коли він обернувся, мені впало в око, що на його рюкзаку подерта кишеня. Не знаю чому, але я це помітив. Зараз, коли я роздивлявся фотографії з місця події, побачив, що на одній дірі в огорожі, дірі, крізь яку дитина безпроблемно може пролізти, залишився клапоть пластика. Того ж кольору, що й рюкзак малого.

— О, Касумичу! Та ти перетворюєшся на справжнього детектива з фільмів. Перснів не запам’ятовуєш, але колір пластикового рюкзака запам’ятав. А що б ти з тим малим робив? І як би ти його знайшов?

Касумич уже тримався за клямку.

— Те, на що я перетворююся, нехай тебе не обходить. А малого я би знайшов, бо переконаний, що таких, хто має час стояти годину і дивитися, що робить поліція, хтось із кварталу чи зі сусідніх магазинів знає. Малий купує або форнетті, або піцу. Я б його знайшов. А що би з ним робив? Запитав би його багато про що, але найважливіше, припильнував би, щоб його хтось не прибрав.

Відошич заплескав.

— Ну браво, серіальним детективам до тебе не дорівнятися. А як бути з тими дев’яноста дев’ятьма цілими і дев’ятьма десятими? Треба опуститися на землю. Дай дитині спокій, хай спокійно насолоджується життям.

Задзвонив телефон, і Відошич рукою дав знак Касумичу зачекати. Поклав слухавку.

— Підтверджено особу. Це вона. Пошукай подругу і притисни її добре, побачимо, що вона знає. Ми не можемо чекати судмедекспертизи, приблизно визначимо час, коли її вбили. Найімовірніше, вночі. Єдиний час, коли нема нікого, хто б міг бачити, як викидають труп. Це основні дані. Решту тобі відомо: з ким, де, коли.

Касумич зачиняв двері, доки до нього лунало:

— Забудь про малого!

А малому час минав повільно. Він сходив на зупинках, коли йому набридали пасажири, спинявся перед вітринами з іграшками, притулявся чолом до скла, роздивляючись їх, як і інші діти, купував несправжні піци у хлібних кіосках, форнетті з шоколадом, морозиво, заходив до книгарень, у яких продавали комп’ютерні ігри, ходив уздовж стін будинків, остерігався місць, де б міг зустріти когось зі знайомих, крутився по «Авеню Молл» невидимий, як і всі, хто туди заходить, і знову повертався у трамваї, на ласку і неласку голосів. Чекав часу, коли тато міг би вже бути вдома. У міській метушні йому ні на мить не сплив у пам’яті спогад про мутний целофан, ані чорний автомобіль, ні про величезного чоловіка, ні дріт в огорожі, ні страх на Маглайській, ні вчорашній ляпас.