Читати книгу - "Діва Млинища"

сірого каменя, а тоді скидала хустку й відстібала запону, що закривала нижню частину обличчя. Густе, також чорне, з ледь сріблястим відблиском, волосся розсипалося по плечах. Швидким порухом голови дівчина закидала це розкішне волосся назад і бралася вмиватися. Панас бачив, як зблискують на сонці, що визирає з-за гори, очі, як з’являється разок білих-білих зубів, що здаються по-особливому привабливими на всій темній поставі дівчини. Хоч і темним, але живим, трохи червонуватим у відблиску сонячних променів, було лице. Мовби не просто живе, а наживо вималюване невідомим малярем на тлі гір, дерев, що росли над річкою-потічком, сонця, яке наче тільки й для того й уставало, щоб подивитися на це священне дійство умивання, далі зачерпування руками, що тільки й визирали долонями й пальцями з-за довгих рукавів, води й пиття із маленького ніжного човника, у якого складалися двоє рученят.

Потім дівчина знову накидала на голову хустку і вдяганку під нею, набирала в глечика воду і йшла, обережно ступаючи ногами в легких гостроносих чунях (чи як там вони в них називаються) назад, до села, перша хатина якого визирала з-за найближчої гори. Панас якось подумав — чогось же він прийшов сюди ще до сходу сонця першого разу, ніби передчував з’яву дівчини. І з острахом — що незабаром з кожним ранком сонце вставатиме пізніше й пізніше, а потім узагалі після звуку труби, яка будила їхній табір. Як же він тоді приходитиме, щоб подивитися на цю загадкову дівчину, черкеску чи хто вона там… А потребу приходити, милуватися цим ранковим умиванням й набиранням води він відчував дедалі дужче. Спостерігаючи за дивним постійним ритуалом вдесяте чи мо’ й більше, подумав, що можна спробувати сховатися за тим он деревом, яке росте зовсім близько від каменя, біля якого дівчина набирає воду. Стовбур цього дерева, схожого на вербу і все ж не вербу, був широким й міг його сховати.

Так він і зробив наступного світанку. Дівчина з’явилася, й тепер Панас виразно побачив зовсім близько всю її поставу, а коли відкрила лице — й великі виразні темно-карі очі, такі великі, мов два озерця, у яких він одразу втопився. Соковиті вуста розкрилися, на них бризнула вода з долонь, схожих на дві живі рухливі пелюстки. Панас ледь не скрикнув, таким захопливим, таким чаруючим було це розкривання, явлення дівочої краси зовсім поруч, за якихось кілька метрів од нього. Боявся дихнути, хоч міг би одним стрибком дістатися неї. Того ранку тільки поглядом випив усю її так несподівано розкриту красу.

Коли відірвався від кори, на якій лишилися краплини його поту, провів поглядом дівочу фігурку, фігурочку, що тепер з далини сама здавалася тонким, гінким деревцем. І вирішив — ще прийде, тоді відкриється їй, будь-що буде, мусить розгадати неїну таємницю, а що таємниця є — не сумнівався.

Наступного ранку сталося те, що мало статися. Коли вона вже набрала води, щоб іти, він з’явився на мить зовсім поруч, глянув, намагаючись схопити своїм поглядом диво-очі. Вона побачила незнайомого чоловіка в солдатській формі, скрикнула, впустила свого глечика, але перед тим їхні очі на мить зустрілися. Чи побачила вона захоплення в його зіницях?

— Не бійся, — сказав Панас. — Я не зроблю тобі нічого поганого.

Вона щось пробелькотала по-своєму й почала відступати, виставивши на захист руки.

— Я піду, — сказав Панас. — Візьми свій глечик.

Він справді пішов, став віддалятися. Вже схований скелею, визирнув. Побачив, як дівчина спинилася, завагалася і… І таки вернулася за глечиком, що, на щастя, впав не на каміння, а на клаптик прибережної трави. Заглянула всередину, похитала головою і відважилася ступити крок, другий до води, зачерпнула. Уже як піднялася стежкою, раптом озирнулася, обвела поглядом прибережжя. І йому здалося — лукавинкою сяйнули диво-очі.

Панас даремно прочекав на неї два наступні світанки. А на третій таки побачив знайому постать. Поспостерігав, як сторожко озираючись, зиркала на другий берег вузького потічка. І йому наввижалося, що наче чогось ждала. Його появи? Він пересилив себе і не з’явився того разу, хоч дуже кортіло визирнути з-за скелі.

Прийшла наступного світанку. І він висунувся з-за каменю, помахав рукою. Вона якраз зняла з обличчя свою запону. Уздріла його помах, сахнулася було, та спинилася… І Панас ясно побачив, як сяйнула її білозуба посмішка.

Коли вертався до табору, знов подумав, що незабаром світлі ранки почнуть меншати, дівчина приходитиме до потічка пізніше, коли вже їх ставитимуть у стрій, і він не зможе прийти на ці дивні зустрічі.

Одважився. Прийшов на те місце раніше її появи. Сів на камінь, став чекати. Коли вона з’явилася на стежці, підвівся й приклав руки до грудей. Вона спинилася, щось проказала, змахнула рукою з довжелезним рукавом. Зрозумів: «Іди собі, якщо хочеш, щоб набрала води». Панас трохи відійшов. Як зачерпнула, не скидаючи вдяганки, що закривала лице, він ступив до неї, ткнув пальцем собі у груди, проказав:

— Панас. Я — Панас.

Дівчина подивилася, повагалася, тоді повторила його жест:

— Асміне.

Похитала головою, певно, попередила: не наближатися.

Він послухався.

Хтозна, скільки б ще тривала їхня дивна гра, якби не подія, що сталася через два світанки-побачення. Вночі на табір напали гірські повстанці, з тих, що не бажали коритися російській владі. Пізніше ті, що уціліють, дізнаються — їхній табір і служив приманкою, аби спровокувати до цього нападу. Бо в той же час інша частина безперешкодно займала головну повстанську базу. Вартові побачили нападників надто пізно. Підмога від тих, хто мав знищити горців, прийшла, коли вже лежало більше сотні трупів.

Операція вдалася блискуче, коли не рахувати жертв. Але в російській армії жертв ніколи не рахували…

Коли вже стали прибирати, складати трупи — свої і ворожі, — з’явилася в таборі дівчина в чорному. Наблизилася до солдатів, щось заговорила по-своєму. У Панаса, якому щойно перев’язали поранене плече, тьохнуло серце — Асміне. Швидко пішов до гурту, посеред якого стояла вона. Дівчина, яка щоранку набирала воду.

Як наблизився, почув, що повторює, мов закляття:

— Паньяс… Паньяс…

Зрозумів: хоче дізнатися, чи живий він. Гаряча хвиля залила йому груди, зашуміло в голові. Гукнув щосили — і в тому крику було й щастя, й розпач:

— Асміне!

Вона не кинулася йому назустріч, лиш голову повернула. З чорної суворої вдяганки тільки й визирали великі жагучі очі. Очиська. Очиці. А з них вихлюпнулися такий біль, така радість, перемішані зі здивуванням, наче побачила його вперше, що він задихнувся на мить.

Він узяв неї за руки, сказав:

— Я живий, Асміне.

Щось проказала у відповідь. Засоромлено, збентежено.

Панас