Читати книгу - "Оповідь Служниці"

гарантувати, що я ніколи не зможу зникнути, розчинитися в іншому пейзажі. Я для цього надто важлива, надто рідкісна. Я — національний ресурс.

Витягаю пробку, витираюся, надягаю червоний махровий халат. Сукню лишаю тут, Кора забере її й випере. У кімнаті знову вдягаюся. Білий головний убір не обов’язковий для вечора, бо виходити з дому я не буду. Усі в домі знають, який вигляд має моє обличчя. Однак червоний серпанок потрібен, щоб прикрити моє вологе волосся, непоголену голову. Де я бачила той фільм про жінок, які падали на коліна на міській площі, чиїсь руки тримали їх, волосся падало пасмами? Що вони накоїли? Це, напевно, було дуже давно, бо я не пам’ятаю.

Кора приносить мені вечерю на таці, накриту. Стукає у двері, перш ніж зайти. За це вона мені подобається. Тобто вона думає, що мені ще лишилося те, що ми колись називали приватністю.

— Дякую, — кажу я, забираю в неї тацю, і вона справді усміхається мені, але розвертається не відповідаючи. Коли ми з нею наодинці, вона сором’язлива.

Ставлю тацю на маленький, фарбований у біле столик, підсуваю до нього стілець. Знімаю кришку з таці. Куряче стегенце, пересмажене. Це краще, ніж другий варіант — із кров’ю. Рита вміє показати свою зневагу. Печена картопля, зелені боби, салат. Консервовані груші на десерт. Їжа хороша, хоча й проста. Здорова їжа. «Вам потрібні вітаміни й мінерали, — улесливо казала Тітка Лідія. — Маєте бути гідними посудинами». Тож жодної кави або чаю, жодного алкоголю. Доведено дослідженнями. Паперова серветка, як у кафетеріях.

Я думаю про інших, тих, хто цього не має. Це серце країни, я тут живу розбещеним життям, хай Господь зробить нас істинно вдячними — так казала Тітка Лідія, чи, можливо, там було «задоволеними», і я починаю їсти. Я сьогодні не голодна. Мене нудить аж до самих нутрощів. Але тут немає де лишити їжу, немає рослин у горщиках, а у вбиральню я не ризикну. Я надто знервована, ось і все. Можливо, лишити на тарілці й попросити Кору не видавати мене? Я жую і ковтаю, жую і ковтаю, відчуваю, як виступає піт. Їжа в шлунку згортається кулькою, жменею вологого зібганого картону.

Унизу, у їдальні, на великому столі з червоного дерева стоятимуть свічки, буде біла скатертина, срібло, квіти, келихи з вином. Буде клацання ножів об порцеляну, дзенькіт, коли вона відкладе виделку з ледве чутним зітханням, лишивши половину їжі на тарілці. Можливо, скаже, що в неї немає апетиту. Можливо, нічого не скаже. Як щось скаже, чи він це прокоментує? Як не скаже, чи він помітить? Цікаво, як вона примудряється бути помітною. Гадаю, це не просто.

На краю тарілки — кружечок масла. Я відриваю кут від серветки, загортаю в нього масло, несу до шафи і вкладаю в носик правого черевика із запасної пари, як уже робила раніше. Решта серветки зібгана — звісно ж, ніхто не стане випрямляти її, аби побачити, чи все на місці. Масло я використаю сьогодні, але пізніше. Пахнути маслом увечері не годиться.

Я чекаю. Збираюся із силами. Моє я — річ, яку нині треба укладати, як укладають промову. Те, що я маю презентувати, — щось створене, не народжене.

V. Дрімота

Розділ 13

У мене є вільний час. Це одна з тих речей, до яких я не була готова, — кількість вільного часу, довгі інтермедії з нічого. Час схожий на білий шум. Якби я лише могла вишивати. В’язати, ткати, робити щось руками. Мені хочеться сигарету. Пам’ятаю, як я прогулювалася мистецькими галереями, через твори дев’ятнадцятого століття — тоді були одержимі гаремами. Десятки картин з гаремами, огрядними жінками, які байдикують на диванах, у тюрбанах чи оксамитових капелюшках, їх обмахують віялами з павичих хвостів, на їхньому тлі стоїть насторожі євнух. Етюди про малорухливу плоть, написані чоловіками, які ніколи там не бували.

Ці картини мали би бути еротичними, і я тоді такими їх вважала, але тепер бачу, про що вони насправді. То були картини про зупинений рух, про чекання, про речі, якими не користуються. То були картини про нудьгу.

Але, можливо, нудьга теж еротична — коли це роблять жінки для чоловіків.

Я чекаю, вимита, розчесана, нагодована, наче призова свиня. У вісімдесятих роках для свиней, яких відгодовували у загонах, винайшли особливі м’ячі. Вони були великі, різнокольорові; свині штовхали їх своїми рилами. Свиноводи казали, що це покращує тонус м’язів: свиням було цікаво, їм подобалося про щось думати.

Я читала про це у «Вступі до психології»; ще там був розділ про пацюків у клітках, які били себе електричним током, аби хоч чимось займатися. І розділ про голубів, натренованих клювати кнопку, від чого з’являлося зернятко. Їх було три групи: перша отримувала зернятко за кожен клювок, друга — через один, третя — довільно. Коли дослідник перестав подавати зерно, перша група здалася доволі швидко, друга трохи згодом. Третя група не здалася. Вони радше закльовувалися до смерті, та не кидали спроби. Хтозна, коли спрацює?

Хотіла б я мати м’яча для свиней.

Я лежу на плетеному килимку. Тітка Лідія казала, що завжди можна потренуватися. Кілька разів на день, зробити це частиною денного розкладу. Руки вздовж боків, коліна зігнуті, підняти таз, вигнути хребет донизу. Згрупуватися. Знову. Вдихнути на рахунок п’ять, затримати дихання, видихнути. Ми робили це в кабінеті, де колись викладали ведення домашнього господарства, а потім прибрали всі швейні та пральні машинки; дихали разом, лежачи на японських килимках, під музику — то були «Сильфіди». Ось що я нині чую, що грає у мене в голові, поки я піднімаю — згинаю — дихаю. Перед заплющеними очима — білі стрункі танцівниці граційно пурхають поміж дерев, їхні ноги тріпотять, наче крильця полонених пташок.

Удень, між третьою та четвертою, ми годину лежали в ліжках. Нам казали, що це час для відпочинку та роздумів. Я тоді думала, що вони це роблять, бо хочуть самі відпочити від нашого навчання, і я знаю, що Тітки, які не мали чергування, ішли до вчительської на чашку кави чи що там вони називали цим словом. Але зараз мені здається, що той відпочинок був ще й практикою. Вони давали нам шанс звикнути до порожнього часу.

«Дрімота», — так грайливо це називала Тітка Лідія.

Дивним було те, що ми потребували відпочинку. Багато хто засинав. Ми тоді були втомлені. Довго. Гадаю, нас тримали на пігулках чи ще якихось наркотиках, напевно, підсипали в їжу, щоб ми були спокійні. А можливо, і ні. Можливо, то