Читати книгу - "Пасажир"

їхнім життям. Відтоді вона присягнулася, що завжди буде працювати лише в такий спосіб. Цілком поринати в розслідування. І більше нічого їй не треба.

У двері постукали.

За хвилю в кабінеті вже було четверо її підлеглих. Ле Коз був у бездоганно випрасуваному костюмі з краваткою і мав такий вигляд, наче збирався на недільну відправу до церкви. Амар на прізвисько Джафар був йому цілковитою протилежністю — неголений, кепсько причесаний, у пожмаканому одязі, бурлака, та й годі. Конант у довгій куртці з каптуром, що накривав лисувату голову, мав такий пересічний вигляд, що це саме собою виділяло його в натовпі. Закрауї, чи просто Зак, у маленькому чепурному капелюсі скидався б на сумного блазня, якби не шрам біля рота, що звався туніською посмішкою, — він надавав його обличчю страшного виразу. Чотири мушкетери. Один за всіх, і всі за неї…

Вона роздала їм розмножену світлину трупа і спокійно чекала їхньої реакції. Ле Коз скривився. Джафар посміхнувся. Конант збентежено покрутив головою. Зак недовірливо поправив капелюха. Анаїс пояснила стратегію розслідування. Якщо знайти убивцю неможливо, треба спробувати з’ясувати особу жертви.

— З оцим? — запитав Джафар і помахав світлиною.

Вона переказала їм свою розмову із судмедекспертом. Смертельна ін’єкція. Винятково висока якість наркотику. Припущення, що потерпілий був волоцюга. Усе воно звужувало поле пошуку.

— Джафаре, ти будеш шукати поміж безпритульними. Знаєш, де вони товчуться?

— Та в багатьох місцях…

— Якщо судити із зачіски й віку, родом наш клієнт, найпевніше, з якогось нетрища. Волоцюга не за покликанням, а за життєвими обставинами. Молодик, який полюбляв неформальну музику і рейв.

— Тоді бульвар Віктора Гюґо, вулиця Сент-Катрін, майдан Генерала Саррая, майдан Ґамбетти, майдан Сен-Проже.

— Не забувай про вокзал. Із нього й розпочни.

Джафар кивнув.

— Як перевіриш ті місця, пройди по церквах, безплатних їдальнях і порожніх будинках. Показуй цю світлину всім прошакам, панкам, бурлакам — геть усім. Заглянь до нічліжок, лікарень і відділів соціальної допомоги. Одне слово, скрізь побувай, де надають допомогу бідноті.

Джафар розглядав скалічене обличчя на світлині й понуро чухав підборіддя. Хоч він і був поліцай, та в сорок років не мав своєї домівки. Після розлучення відмовився платити аліменти дружині й тепер ховався від судового виконавця. Ночував у дешевих готелях. Пиячив. Курив траву. Грав на перегонах і в покера. Казали навіть, що він не гидує брати грошенята у повії з вулиці Етабль. Добре товариство, що й казати. Зате міське дно Джафар знав як свої п’ять пальців.

— Ти, — обернулася Анаїс до Ле Коза, — візьмеш на себе дилерів.

— А де їх шукати?

— Запитай Зака. Якщо на ринку з’явився білий героїн, цього не могли не помітити.

— Хіба героїн не завжди білий?

Ле Коз був добре обізнаний із питаннями процедури слідства, та польового досвіду йому бракувало.

— Героїн ніколи не буває білого кольору. Він брунатний. Наркомани вживають так званий браун, порошок або у вигляді грудочок. Зазвичай у ньому міститься від десяти до тридцяти відсотків чистого героїну. Наш клієнт помер від дози, де містилося вісімдесят відсотків трутизни. Такий дурман на дорозі не валяється.

Ле Коз усе нотував, немов старанний школяр.

— Зателефонуй до жандармерії міжкрайової групи Бордо-Аквітанії. У них є відповідна база даних. З іменами й адресами.

— Хтозна, чи зустрінуть вони мене з розкритими обіймами.

— Війні поміж поліцаями край. Поясниш їм, у чому річ, і вони допоможуть тобі. Піди до в’язниці в Бордо. Допитай кожного в’язня, який відбуває покарання за наркотики.

— Та якщо вони у в’язниці…

— Не турбуйся, вони завжди в курсі. Й усім показуй фото.

Ле Коз старанно записував ті поради блискучою ручкою «Монблан». У нього була матова шкіра, довгі, немов у жінки, вії, загнуті догори, тонка шия і лискуча від гелю чуприна. Дивлячись на нього, чепурного наче актор німого кіно, Анаїс засумнівалася, чи варто посилати його на таке небезпечне завдання.

— Обійди ще аптекарів, — докинула вона. — Наркомани — найліпша їхня клієнтура.

— Таж неділя сьогодні!

— Розпочни з чергових аптек. А там дізнайся хатні адреси решти аптекарів.

Анаїс обернулася до Конанта. Той звів на неї червоні очі — цілу ніч переглядав кадри вокзальних камер спостереження.

— Знайшов щось?

— Дідька лисого! Та й ремонтна яма знаходиться поза об’єктивами тих камер.

— А на паркувальному майданчику?

— Нічого особливого. Підняв із ліжка двох стажерів, звелів записати номери всіх авто, що стояли там упродовж останніх двох діб, знайти власників і викликати на допит.

— А очевидці? Працівники вокзалу? Мешканці найближчих нетрищ?

— З ними балакали хлопці з антикримінальної бригади. Та, найпевніше, марно. Ніхто нічого не бачив.

Анаїс і не розраховувала на диво.

— Повертайся на вокзал. Покажи фото охоронцям, працівникам залізничної поліції і вокзальним прошакам. Може, той хлопчина вештався десь поблизу.

Конант кивнув з-під каптура куртки. Анаїс обернулася до Зака. Колишній бешкетник, наркоман і крадій автомобілів прийшов працювати в поліції, як ото інші вступають до Іноземного легіону. Перекресливши колишнє життя і розпочавши його наново. Йому вона доручила дослідити бичачий слід.

Притулившись до стіни спиною і не виймаючи рук із кишень, Зак монотонно звітував:

— Зранку я зателефонував до ферм. У районі Великих Ланд, Країни Басків і Гасконі їх приблизно з десяток. Разом із Камаргом і Альпіями десь із сорок. Поки що нічого не викопав.

— Ветеринарам телефонував?

Закрауї підморгнув їй, та вона не звернула уваги на ту фамільярність.

— Розбудив усіх, шефе.

— Бойні? Великі підприємства з перероблення м’яса?

— Працюємо з ними.

Він відхилився від стіни.

— Шефе, можна запитання? З цікавості.

— Ага.

— Звідки ти дізналася, що це голова бойового бугая?

— Мій батько страшенно захоплювався коридою. Я змалку бувала на аренах. У toro bravo роги не такі, як у звичайних бугаїв. Є ще й інші ознаки. Не буду тобі зараз читати лекцію.

На мить вона відчула втіху. Згадала батька, і це її нітрохи не схвилювало. Навіть голос не здригнувся. Утім, вона не збиралася піддаватися ілюзіям. Цього ранку сильною її зробило збудження й адреналін.

— Ми оце все про жертву товчемо, — розпочав Джафар. — А що з убивцею? Кого ми шукаємо?

— Бездушного, жорстокого маніпулятора.

— Сподіваюся, у моєї колишньої дружини тверде алібі, — струснув він головою.

Усі зареготали.

— Годі дурня клеїти, — перепинила їх Анаїс. — Враховуючи мізансцену, ми скидаємо з рахунку ненавмисне вбивство, а також