Читати книгу - "Королева пустелі"

ще кілька візитів, і я повернулася додому разом з Татом потягом о 4:35. Увесь вечір ми з Моллі збирали першоцвіти».

Виконавши обов’язки перед родиною, Ґертруда повернулася до Лондона для виходу в світ. На урочистих прийомах, домашніх вечірках і балах юних дам знайомили з пристойними холостяками з офіційного списку, серед яких вони мали вибирати собі чоловіка. В обов’язковій білій сукні зі шлейфом, з високим плюмажем з білого пір’я в рудому волоссі Ґертруда разом із Флоренс та Г’ю побувала в Букінгемському палаці й присіла у формальному реверансі перед старенькою Королевою (для цього треба було витримати сидіння в екіпажі, який з черепашачою швидкістю тягнувся в черзі інших екіпажів по алеї до входу). Під пильним наглядом старших побувала на прийомах у багатьох аристократичних домах: у герцогів Девоншира, Лондондеррі й Стенлі; зупинялась із відвідинами у лорда Артура Рассела та його дружини леді Рассел в їхньому будинку на Олді-сквер (де близько здружилася з однією з двох доньок лорда, Флорою); похизувалася розкішним капелюшком на іподромі в Ескоті; побувала на матчі з крикету між Ітоном і Гарроу; проводила вікенди в заміських котеджах. Вона писала до Флоренс: «Пам’ятаєш, ми обговорювали, на що інші дівчата витрачають свій час? Так от, я з’ясувала: вони бігають з одних гостей в інші. Усі дні заповнені грою в крикет, усі вечори — танцями...».

Ґертруда любила спілкуватися з найрізноманітнішими людьми. «Лорд Карлайл підійшов і сів біля мене, і ми говорили про футбол і Церкву! Він з подивом дізнався, що я знаю багато церковних пліток, а я — що він тямить у футболі А ще я скажу: на мені була гарненька сукня, що мала великий успіх».

Як Оксфорд обмежував свободу, якою вона насолоджувалась удома, так тепер Лондон диктував умовності, на дотримання яких заплющував очі Бухарест. У суспільстві панували аристократичні роди, приміром, Сесіли, Говарди, Кевендиші, Стенлі, і запрошення від цих суспільних арбітрів — або його відсутність — визначали прийняття чи неприйняття дівчини в товаристві. Найобтяжливішою для Ґертруди (так само, як у школі й університеті) була необхідність супроводу старшого щоразу, як вона виходила з дому навіть до церкви чи картинної галереї. Вона звикла скакати галопом по всьому Йоркширу й перелазити через огорожі в мисливських угіддях; а тепер заміські прогулянки мали такий вигляд: усі гості натовпом, у супроводі слуг і візничих, верхи на конях, неспішно об’їжджають хазяйський маєток. Їй навіть доводилося зважати на те, яку книжку можуть побачити у неї в руках: навіть «Учень» Поля Бурже викликав сувору догану. І це попри те, що вона читала його французькою, що не вберегло від осуду: у романі йдеться про учня, який знаходить практичне застосування натуралістичним теоріям свого вчителя.

Ґертруда порушувала правила. Її добра університетська подруга Мері Телбот, свята жінка, дружина майбутнього єпископа чичестерського, присвятила своє трагічно коротке життя роботі в бідних кварталах лондонського Іст-Енду. Добре усвідомлюючи, що їхні дороги розходяться дедалі більше, одного дня Ґертруда втекла з-під нагляду й поїхала новозбудованою підземкою у Вайтчепел[11] і провела незабутній день, допомагаючи Мері, чим викликала неабияке невдоволення Флоренс.

Флоренс також не схвалювала Ґертрудиного фліртування з Біллі Ласеллем. Той факт, що вони були кузенами, не давав Ґертруді (на думку Флоренс) права нехтувати правилами пристойності, особливо зважаючи на те, що Біллі часто бував у Лондоні, а його родина жила за кордоном. Ґертруда мала дбати про дівочу честь і поводитись якомога скромніше, хоч її це нерідко дратувало. «Ми з Біллі довго сиділи в саду й розмовляли... він хотів узяти мене з собою в Паддинґтон і потім відправити додому екіпажем, не бійся, я не поїхала, а що було б, якби таки поїхала (о десятій годині)?», — писала Ґертруда. Коли інший залицяльник, один капітан «Ікс», возив її на виставку і привіз додому в екіпажі, вона написала Флоренс: «Сподіваюся, тебе це не шокує». Якщо він на щось і розраховував, то був розчарований: «Усю дорогу додому я говорила про релігійні вірування й метафізичні концепції істини... Обожнюю розмовляти з людьми, готовими аргументовано обговорювати те, що їх цікавить». Коли Флоренс надіслала Ґертруді письмову нотацію щодо такої нескромної поведінки, дівчина знезброїла мачуху відповіддю: «Навряд чи я потрапила під багато невсипущих очей наших пильних знайомих. Тієї неділі цілий день дощ лив як з відра. Я знаю, ти незадоволена, але знаєш, я теж не отримала задоволення!».

Коли з часом настала черга Ґертруди супроводжувати Ельзу й Моллі на лондонські бали, вона залюбки допомагала їм підбирати вишукані туалети, але нестерпно нудьгувала, бо мусила лише сидіти під стінкою й наглядати за сестрами. Колись Флоренс сумно зауважила, що, супроводжуючи Ґертруду на випускний університетський бал, вона враз відчула себе старою бабунею. Тепер, згадуючи про це, Ґертруда писала:«Я сиділа на лавці й дивилась, як дівчатка танцюють. Як я тепер тебе розумію!».

Якою була Ґертруда у двадцять із гаком років? На щастя, у нас є частковий опис, зроблений тонким знавцем характерів, письменником Генрі Джеймсом. Він дружив з Флоренс та Елізабет Робіне, кілька разів зустрічався з Ґертрудою, коли бував з візитами в домі Беллів або на обідах у Расселів, де також часто гостював. Слухаючи, як він глузує з якогось роману місіс Гамфрі Ворд[12], Ґертруда дала письменнику таку характеристику: «...його критика — стримана, точна й презирлива. Кожна його фраза б’є без промаху. Кожне його слово — це цвяху труну письменницької репутації місіс Ворд». Зокрема Джеймс так висловився про головного героя роману: «Тінь, зовсім не визначений персонаж, жодного розвитку». Навряд чи щира й прямолінійна вдача Ґертруди пройшла повз увагу Джеймса, тоді чи пізніше. Так і тягне порівняти її з Нандою, героїнею його роману «Незручний вік», опублікованого за кілька років, 1899 року. Не виключено, що цей портрет Генрі Джеймс писав у тому числі й з Ґертруди. Флоренс Белл була довіреною особою Джеймса й активно просувала його твори в театральних колах, і саме з неї була майже цілком списана героїня його оповідання «Нона Вінсент» (1892).

Роман «Незручний вік» присвячений ранньому періоду життя Генрі Джеймса, коли він був завсідником лондонських салонів. У ньому йдеться про «іноді з острахом, часто з запізненням, але ніколи до кінця не припинене виставляння на загальний огляд» незаміжньої дівиці, котра «до пори утримувана у своїй кімнаті затвірницею, з певного віку мала «сидіти унизу» [тобто у спільній вітальні] — ситуація, яка «може бути сприйнята як кризова [з причини] постійного зважання на те, що «дорослі розмови» тепер ведуться у присутності цілком дитинної, непідготовленої