Читати книгу - "Королева пустелі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ґертруда дожила до двадцяти чотирьох років, жодного разу серйозно не закохавшись. Ясна річ, що довго так тривати не могло. Вона на три роки «випала» зі світського життя, але в неї вже сформувався такий рішучий характер і такий гострий критичний розум, що менш інтелектуально розвинені особистості вже не могли її зацікавити. Дівчиною захоплювалось чимало молодих людей. Когось приваблював її соціальний статус, когось — рівень інтелекту. Вона ж, у манері, притаманній донькам багатих і знаменитих батьків, відкрито демонструвала свою зневагу до чоловіків, які не могли зрівнятись із Г’ю. Ґертруда, мабуть, усвідомлювала це, але не могла звільнитися від тиску очікувань з боку сім’ї (і з огляду на неї ж). Вона була жіночною, привабливою, жвавою; готовою бути щасливою; але не могла позбавитися спогадів про Бухарест, місто, де їй було найвеселіше і де вона почувалася найжаданішою. Тому страшенно зраділа, коли тітка Мері знову запросила Ґертруду в гості — цього разу до Персії. Це була її перша зустріч зі Сходом.
Щойно дізнавшись, що «його ясновельможність» сер Франк отримав пост посла у Тегерані, Ґертруда почала вивчати мову. Її першим учителем перської був лорд Стенлі з Олдерлі — з родини, в яку ввійшла її тітка Мейзі. Пізніше Ґертруда відвідувала Лондонську школу східних досліджень. Прибувши через півроку в Персію, вона вже розуміла мову на слух. Ґертруда та її кузина Флоренс доїхали потягом з Німеччини, через Австрію, до Константинополя, звідти — в Тифліс, потім у Баку і навколо Каспійського моря. Радісне відчуття свободи зростало з проїздом повз кожну нову країну, а коли Ґертруда опинилась у Персії, вона неначе заново народилася.
Першого ж дня на світанку вона, разом із провідником, виїхала з Тегерана й спрямувала свій шлях у гори. Перед Ґертрудою відкрився краєвид, прекраснішого за який вона не бачила раніше. Ця мить закарбована в листі від 18 червня 1892 року її кузену Горацію Маршаллу, мить суцільної насолоди, описана в захопливих тонах. Куди не кинь оком — безмежний горизонт, що бринить ноткою містицизму, коли Ґертруда зробила свої перші кроки в простори первісної природи, яка стане її «духовним домом»:
«О, ця пустеля в околицях Тегерана! На багато миль навколо нічого — нічого! — не росте; в оточенні холодних голих гір, укритих сніговими шапками й поборознених глибокими зморшками розщелин. Я й уявити не могла, що таке пустеля, доки не побачила її на власні очі. Прекрасне видовище. І раптом посередині пустелі, наче з-під землі, виростає сад. І який сад! Дерева, фонтани, ставочки, розарій, а посеред розарію — будинок. Про такі будинки ми чули у дитинстві з казок: мозаїка з крихітних дзеркальних плиточок, сині кахлі, килими, відлуння дзюрчання води з фонтанів...».
Удома вона була закута в кайдани умовностей, що їх диктує станове суспільство; на Сході Ґертруда належала лише самій собі. Вона була в піднесеному настрої й відкрилася природі та життю настільки, що їй здалося, наче в ній живуть дві Ґертруди. Цьому відчуттю сприяло й те, що тут її не обтяжували правилами й очікуваннями. Вона вийшла з тіні Беллів на світло незалежності. Як не дивно, це притлумило її гордовитість і наштовхнуло на усвідомлення речей, які вдома навіть не спали б їй на думку:
«Цікаво, чи лишаємося ми тими самими людьми, коли змінюється наше оточення, обстановка, знайомства? От, скажімо, я. Я відчуваю себе порожнім глечиком, котрий кожен перехожий може наповнити, чим забажає. І тут я наповнилася такою амброзією, про яку в Англії навіть не чула... Який же ж цей світ великий, великий і прекрасний! І я, така маленька, з нахабним наміром здолати половину цього світу й самовпевненими спробами виміряти... речі, для яких навіть не може існувати критеріїв виміру».
Кожен прекрасний день починався з двогодинної прогулянки за місто; потім прохолодна ванна з трояндовою водою і сніданок у шатрі в саду посольства. Попереду чекав день, сповнений насолод: екскурсії містом і за місто, вишукані довгі ланчі, лежання в гамаку з книжкою в руках і п’янкі вечори з вечерями, танцями у відкритих павільйонах аж до прохолодного світанку. Навіть поїздка вулицями міста дарувала відкриття:
«У цій країні жінка, щоб глянути на вас, піднімає чадру з грацією Рафаелівської Мадонни. Мені було майже ніяково перед вуличними жебраками: вони носять своє лахміття з більшою гідністю, ніж я — своє найкраще вбрання. Чадра простої жінки (тут це головна частина жіночого туалету) сидить на ній краще, ніж на мені. Наскільки я зрозуміла, чадра має вкривати жінку з голови до п’ят, і бути непрозорою».
Нарешті прийшло й кохання — в особі симпатичного секретаря дипмісії, Генрі Кадоґана, старшого сина високошановного Фредерика Кадоґана й онука третього графа Кадоґана. У своїх листах Ґертруда описувала його з такими подробицями, що Флоренс могла вловити зародження симпатії. Тридцяти трьох років, він був «високий, рудий і дуже худий... розумний, чудово грає в теніс і більярд, з картярських ігор любить „безик”, обожнює їздити верхи, хоча зовсім не вміє... дотепний, охайний, елегантно вдягнений. На нас дивиться, як на цінну власність, яку слід оберігати і з якої слід тішитись». Він був добре освічений і спокійний; і попервах приділяючи однакову увагу Ґертруді й Флоренс, дуже швидко зосередився на Ґертруді. Він читав і говорив перською, приносив їй цілі стоси книжок і знайшов Ґертруді вчителя, з яким вона продовжила вивчення мови.
«Проїхати півсвіту й зустріти тут, у Тегерані, таку приємну людину — це несподіваний і незаслужений дарунок. Він [Генрі] скрізь їздить з нами, планує різні заходи, показує чарівні цікавинки на базарах — він завжди поряд, коли нам потрібен... Схоже, він прочитав усе, що варто прочитати французькою, німецькою та англійською».
Тітка Мері, імовірно, нездужала під час довгого візиту Ґертруди, а тому не стежила за кожним кроком молоді (Флоренс не спускала б їх з очей). Під час частих прогулянок і пікніків Ґертруда
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королева пустелі», після закриття браузера.