Читати книгу - "Білий домініканець"

ми не наважилися вимовити вголос її ім’я. Ми злякано уникали тих тем, які могли б підвести до неї. У тому, що я щодня натрапляю на пана головного режисера, дарма, чи я навмисне затримуюсь удома ввечері чи, навпаки, притьмом вилітаю, є якась лиха доля. Я часто здаюся собі птахом, якого змія стискає у чимраз вужчих кільцях. В цьому увижається мені щось на кшталт призвістки; Паріс насолоджується впевненим відчуттям, що його мета день крізь день наближається. Я бачу це з підступного погляду його злих оченят. І що воно в нього за ціль? Гадаю, він і сам цього не знає достеменно, та й я не можу собі цього уявити. У нього є ще якийсь клопіт, і це трохи заспокоює мене. Інакше, чому він раз у раз спиняється на вулиці і, кусаючи нижню губу, заглиблюється в роздуми, коли я його поминаю? Тоді він уже не витріщає на мене очі, він знає, йому це зараз не потрібно: його душа і так вже взяла силу над моєю. Звичайно, вночі він не міг нас підслуховувати, і все ж я виснував план, щоб ми вічно не тремтіли від страху.

Поруч з мостом, на березі, лежить благенький човен. Сьогодні я підтягнув його до нашого саду і там прип’яв. Коли місяць сховається за хмари, я перевезу Офелію на той бік, тоді ми поволі попливемо навколо міста наниз за водою. Річка занадто широка, щоб нас хто-небудь помітив, а тим більше впізнав!

Я прослизнув у кімнату, яка відділяє спальню батька від моєї і заходився рахувати удари свого серця, сподіваючись, що дзиґарі на вежі церкви Пречистої ось-ось виб’ють десяту, а відтак пошлють наздогін ще один, одинадцятий удар, красномовний і радісний: «Ось-ось у сад зійде Офелія!»

Здавалося мені, ніби час зупинився, і з нетерплячки затіяв я дивну гру зі своїм серцем, аж поступово мої думки перемішалися, наче уві сні.

Я просив його битися швидше, щоб поквапити баштові дзиґарі. Я вважав за річ звичайну, що вони між собою якось пов’язані. «Хіба моє серце — не дзиґарі? — спало мені на думку. — Хіба воно не могутніші за ті баштові дзиґарі, які являють собою лише мертвий метал, а не живу плоть і кров, як моє серце».

Чому дзиґарі-серце не можуть рядити часом?

І на доказ того, що я маю слушність, я згадав один вірш, який мій батько зачитав мені одного разу: «Всі речі йдуть від серця, народжуються в ньому і у нім вмирають…»

Тільки тепер до мене доходить страшний сенс цих слів, якого раніше я майже не розумів. Їхнє глибинне значення жахає мене; моє серце, моє власне серце не слухає мене, коли йому наказую: бийся швидше! Мабуть, у мені живе хтось сильніший за мене, хто визначає мій час і мою долю. Саме від нього йдуть усі речі! Я сам себе боюся.

«Якби я знав самого себе і бодай якось володів своїм серцем, то був би чарівником і міг би давати собі раду з подіями зовнішнього життя», це я усвідомлював цілком ясно.

І друга незвана думка домішується до першої:

«Згадай-но одне місце з книги, що її ти читав колись давно у дитячому притулку! Там писалося: «Часто, коли хтось помирає, зупиняється годинник. Отож, у кошмарі смерті вмирущий плутає биття його чимраз тихішого серця з ударами годинника. Страх його тіла, яке поривається залишити його душа, шепоче: тільки-но там годинник спиниться, я помру. І наче з цього чарівничого наказу стрілки годинникові завмирають разом з останнім ударом серця. Якщо годинник висить у кімнаті людини, про яку думає помираючий, то і він дослухається до його гарячкових слів, що народилися зі страху смерті, бо там, куди залітає думками помираючий в останні хвилини, об’являється його двійник».

Он що, моє серце скоряється страхові! Значить, він сильніший за моє серце! Якби мені вдалося його позбутися, я забрав би владу над усіма речами світу, що йдуть од серця, владу над долею і часом! І, зачаївши дух, я намагаюся чинити опір непроханому моєму поневольникові-страхові, що поривається мене задушити, бо ненароком дістався його схованки. Я занадто слабкий, аби опанувати власний страх, адже не знаю, ні де, ні коли, ні як мені злапати його. І тому він, а не я, панує над моїм серцем, тисне на нього, щоб вершити мою долю з власної волі, взагалі не зважаючи на мою думку. Я силкуюся заспокоїтися і при цьому говорю собі: «Офелії нічого не загрожує, поки я не з нею». Але мені бракує сил, аби зглянутися на благання мого розуму і не ходити нині до саду. Я відкидаю цю думку, ледь встигнувши її усвідомити. Я бачу пастку, яку готує мені моє серце, а проте, втрапляю в неї: адже моя туга за Офелією сильніша за голос розуму.

Я підходжу до вікна і скидаю оком на річку внизу, щоб змогти, набратися духу і бути напоготові, якщо доведеться глянути у вічі небезпеці, яка наразі здається мені невідворотною і лякає мене. Але глянувши на німу, байдужу воду, що безнастанно тече унизу, я так жахаюся, що не відразу помічаю, як озиваються дзиґарі на башті.

І раптом звідки не візьмись неясна думка: «Ця річка несе фатум, якого тобі вже не уникнути».

Потім мене будить вібруючий металевий дзвін, відтак страх і пригніченість миттю сходять нанівець.

Офелія!

Я бачу, як мерехтить у саду її світла сукня. «Хлопча ти моє, любе, любе хлопча, я так цілу днину боялася за тебе!» — «А я за тебе, Офелія!» — хочу сказати, але вона обіймає мене і її вуста зливаються з моїми. «Знаєш, я так гадаю, що сьогодні ми бачимося востаннє, моє кохане, моє бідолашне хлоп’ятко!»

— На Бога! Щось сталось, Офелія? Мерщій у човен, там нам буде безпечно.

— Атож. Ходімо. Там ми, можливо, сховаємося… від нього.

«Від нього»! Вона вперше згадала про «нього»! Я відчував, як тремтить її рука, а дівочий страх перед «ним», певно, не має кінця й краю!

Я хочу повести її до човна, але вона якусь хвилю пручається, наче не може зійти з місця.

— Ходімо, ходімо, Офеліє, — кваплю її я, — не бійся. Ще трохи, і ми будемо на тому березі. Туман…

— Я не боюся, мій хлопчику. Я тільки хочу… — вона затнулася.

— Що з тобою, Офеліє? — Я обіймаю її. — Ти мене вже не кохаєш, Офеліє?

— Ти знаєш, як я кохаю тебе, Христофоре, — просто говорить вона і довго мовчить.

— Хіба ми не підемо до човна? — питаю її