Читати книгу - "Чотири після півночі"

років якраз і були тим порогом, за яким починався середній вік), жінка, яка невдовзі стане безбарвною невидимкою. Але наразі вона була яскравою; щоки в неї аж палали. Він не знав, що означає ця брехня, але помітив, як вона вмент освіжила її миловидність, зробила цю пані ледь не красунею.

«Ось та пані, якій варто частіше брехати, — подумав Алберт. А тоді, перш ніж він чи хтось інший встиг відповісти цій жінці, з гучномовців угорі почувся голос Браяна:

— Леді і джентльмени, говорить капітан.

— В сраці моїй капітан, — гарикнув Під Горло.

— Замовкніть! — вигукнув Ґефні через прохід.

Під Горло подивився на нього, здригнувся і затих.

— Як ви, безсумнівно, знаєте, зараз у нас надзвичайно дивна ситуація, — продовжував Браян. — Нема потреби мені вам її пояснювати; щоб зрозуміти, вам достатньо роззирнутися довкола себе.

— Я нічого не розумію, — пробурмотів Алберт.

— Мені також відомі деякі додаткові деталі. Боюся, вони не будуть для вас надто втішливими, але, оскільки ми в цьому разом, я хочу бути якомога відвертішим. Я не маю жодного зв’язку між пілотською кабіною і наземними службами. Крім того, приблизно п’ять хвилин тому ми мусили ясно побачити з нашого літака вогні Денвера. Побачити їх нам не вдалося. Єдиний висновок, який я готовий з цього зробити просто зараз, — хтось там забув сплатити рахунок за електрику. І, поки ми не дізнаємося трохи більше, це єдиний висновок, який будь-хто з нас має зробити.

Він на мить замовк. Лорел взяла за руку Дайну. Алберт видав низький, святобливий свист. Роберт Дженкінс, письменник-детективник, впустивши руки собі на коліна, замріяно дивився в простір.

— Це були погані новини, — продовжив Браян. — Добра ж новина така: літак не пошкоджений, у нас багато пального, а я кваліфікований пілот, який може управляти літаком цього типу й моделі. А також посадити його. Гадаю, всі ми погодимося з тим, що безпечна посадка є нашим пріоритетом. Поки ми цього не виконаємо, не існує нічого, що ми могли б тут зробити, і можу вас запевнити, це буде виконано. Й останнє, що я хочу вам повідомити, — тепер пунктом нашого призначення є Бенгор, штат Мейн[82].

Під Горло рвучко сів прямо:

— Щооо? — проревів він.

— Бортове навігаційне обладнання у нас у повному робочому порядку, але я не можу сказати те саме про маяки — навігаційні сигнали, що подаються з землі, — які ми також використовуємо. За таких обставин я вирішив не входити в повітряний простір аеропорту «Логан». Мені не вдалося викликати по радіо нікого — ні в повітрі, ні на землі. На вигляд, радіообладнання літака працює, але за даних обставин я не можу покладатися тільки на вигляд. Бенгорський міжнародний аеропорт має такі переваги: коротший захід на посадку, і то не над водою, а над землею; повітряний рух у наш орієнтовний час прибуття, приблизно о 8:30 ранку, буде набагато менш інтенсивним — якщо він узагалі там буде; до того ж БМА, який колись був авіабазою «Доу» Військово-повітряних сил[83], має найдовшу з усіх аеропортів Східного узбережжя Сполучених Штатів злітно-посадкову смугу. Наші британські й французькі друзі, коли не приймає Нью-Йорк, саджають там «Конкорди».

Під Горло заволав:

— У мене важлива зустріч у «Пруденційному» цього ранку о дев’ятій годині. І Я ЗАБОРОНЯЮ ВАМ ЛЕТІТИ В ЯКИЙСЬ ЗАСРАТИЙ МЕЙНСЬКИЙ АЕРОПОРТ!

Дайна сіпнулася від крику Під Горла, а потім зіщулилася, притислася збоку щокою до грудей Лорел Стівенсон. Вона не плакала — поки що, у всякому разі, — але Лорел відчула, як почали здригатися її груди.

— ВИ МЕНЕ ЧУЄТЕ? — не вгавав Під Горло. — Я МУШУ БУТИ В БОСТОНІ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ НАДЗВИЧАЙНО ВЕЛИКОЇ ТРАНСАКЦІЇ ОБЛІГАЦІЙ І Я МАЮ НЕСХИТНИЙ НАМІР ПРИБУТИ НА ЦЮ ЗУСТРІЧ ВЧАСНО! — Він розстібнув на собі ремінь безпеки і почав підводитися. Щоки мав червоні, лоб у нього був восково-блідим. Від порожнього виразу в його очах Лорел стало страшно. — Ви це РОЗУМІ…

— Будь ласка, — попрохала Лорел. — Будь ласка, містере, ви лякаєте цю маленьку дівчинку.

Під Горло повернув до неї обличчя з тим його ворохобним порожнім поглядом. Лорел чекала.

— ЛЯКАЮ МАЛЕНЬКУ ДІВЧИНКУ? НАС ПЕРЕНАПРАВЛЯЮТЬ НЕВІДЬ-КУДИ, ДО ЯКОГОСЬ ДРІБНОСРАНОГО КУРНИКА, А НЕ АЕРОПОРТУ, А ВАС УСЬОГО ЛИШЕ НЕПОКОЇТЬ ЦЯ…

— Сядьте й замовкніть, а то я вам зараз заткну горло, — промовив, підводячись, Ґефні. Щонайменше на двадцять років старший за Під Горла, він був важчим і набагато ширшим у грудях. Рукава його червоної фланелевої сорочки були засукані до ліктів, і, коли він стиснув кулаки, передпліччя в нього збугрилися м’язами. Дядько скидався на лісоруба, який тільки-но почав розм’якати, щойно вийшовши на пенсію.

Верхня губа Під Горла відтягнулася вгору, оскаливши зуби. Ця собача гримаса налякала Лорел, бо їй не вірилося, що цей чоловік сам розуміє, які він корчить міни. Вона виявилася першою з усіх, загадавшись питанням — а чи не божевільна ця людина.

— Не думаю, що вам вдасться зробити це самотуж, татуню, — сказав він.

— А він і не мусить. — Це був той лисий чоловік з бізнес-класу. — Я тобі й сам відміряю, якщо не заткнешся.

Зібравши всю свою хоробрість, Алберт Кавснер також мовив:

— І я теж, ти, поц.

Промовивши ці слова, він відчув величезне полегшення. Відчув себе одним з тих хлопців у Аламо, які переступили лінію, проведену на землі полковником Тревісом[84].

Під Горло озирнувся довкола. Губа в нього здійнялася й опала в тому дивному, собачому вишкірі.

— Бачу. Бачу. Всі ви тут проти мене. Добре. — Він сів, войовничо дивлячись на них. — Але якби ви бодай щось знали про ринок облігацій Південної Америки…

Він не закінчив. На поруччі сусіднього з ним крісла лежала серветка. Він взяв її, роздивився і почав обскубувати.

— Не треба було так, — промовив Ґефні. — Я не природжений задерій і без усіляких нахилів до цього. — Він намагається говорити м’яко, подумала Лорел, але настороженість просвічує в його тоні, а ще, можливо, і гнів. — Ви мусите просто розслабитися і сприймати все легше. Погляньте на світлий бік справи! Авіакомпанія, напевне, поверне вам повну ціну квитка за цей політ.

Під Горло коротко скинув очима в бік Дона Ґефні, а потім знову подивився на коктейльну серветку. Він припинив її скубти, а почав розривати на довгі смужки.

— Хто-небудь тут знає, як поратися з отією маленькою пічкою на бортовій кухні? — запитав Лисий так, ніби нічого не відбулося. — Я хочу повечеряти.

Ніхто не відповів.

— Я й не очікував, — сумно промовив Лисий. — Епоха спеціалізації. Ганебний час для життя.

З цим філософським проголошенням Лисий знову пішов