Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Інші в класі, хто не в цій дівчачій банді, «чокнуті» — тобто підкоряються їхнім наказам. Хлопці наче самі собою, але теж слухаються Лур’є-Левицю та бояться. Це нова школа, і тут, на відміну від трьох попередніх, свої порядки.
Отже, Лінда наказала, і всі попересідали. Я сказала, що все одно сяду на другу парту, хоч і не біля вікна, так біля дверей, і сіла туди. Вона накинулася на мене, голосно лаялася. Їй підтакнув Хасик-забіяка:
— Ти, російська потворо, куди ми, чечени, скажемо, туди й підеш! — замахнувся він на мене.
Я їх послала. На цьому розмова ранкова закінчилась, і почались уроки.
Учителі в розбірки ніяк не втручаються і взагалі вдають, що це їх не обходить. Є тільки один учитель, Султан Магомедович, який, коли в мене на вулиці кидають каміння, нічого не каже дітям, а просто йде поруч і закриває собою.
З Альонкою ми так і не помирились. Я прийшла до неї після школи, але вона набундючилась і засопла, як паровоз.
04.03.
Мене в школі знову пересадили. Цього разу за одну парту з Магою. Він любить робити на збитки. Я, коли що, лупцюю його книжками; він, щоправда, теж у боргу не залишається. Отакі справи!
Назад додому йшла з Заїрою. Ця дівчина відзначається різноманітними витівками. Розповідає про ххххх, ну, ти зрозумів, сподіваюсь. Не писатиму, а то мама раптом знайде тебе й прочитає.
Польді
08.03.
Привіт!
У нас гостювала тьотя Мар’ям. Ми пили чай з тортом. Я поскаржилася, що мама мене ображає, а тьотя Мар’ям сказала, що в її родички було дві мами. Я запитала:
— Як це?
— А отак, — відповіла тьотя Мар’ям. — Мав чоловік-мусульманин двох дружин і багато дітей. І, щоб діти не вередували, їм сказали, що в них один тато і дві мами. І ніколи жодна жінка не говорила, хто її дитина, а хто ні. Разом жінки гралися з дітьми, купали й годували їх. І одна дочка весь час думала, що її мати добріша, а друга мати «несправжня», бо одна жаліла, а друга весь час шльопала. Але батьки не виказували таємниці.
У день свого весілля дівчина пішла до батька і сказала, що її серце завжди говорило їй, що її мати та, яка завжди була поруч, і жаліла, і захищала, а не та, яка сварила й напучувала.
І вона спитала: хто ж її мати насправді? Батько відповів:
«Та, яка весь час сварила тебе, — вона хотіла, щоб ти була ще кращою».
З Альонкою помирились! Розговорились, і все!
А з мамою конфлікти постійні, і всі вони дурні. От наприклад. Темно. Немає електрики. Сидимо на кухні. А наш кіт Мишко нявкає під вікном. Він через кватирку ходить гуляти і приходить назад. Мама каже:
— Іди в кімнату і клич кота в дім!
— Там темно, — відповідаю я, беручи свічку. — Він же ще не стрибнув на вікно! Треба почекати.
— Іди! Іди! А то заробиш! — грізно кричить мама.
У житті немає нічого хорошого: уся фізіономія в прищах — соромно в дзеркало поглянути.
Перечитувала книжки про підлітків. Узялася за томи «Анжеліки». Велика жінка! Як би я хотіла бути корсаром, або зустрітися з Жоффрей де Пейраком, або стати коханкою короля.
Ну, бувай! Приємних сновидінь. Бережи нас Бог!
Поля,
Польді,
Пауліна.
Пауліна — це моє домашнє ім’я. Руслан — мамин чоловік — каже, арабською це означає «Павич».
10.03.
Читала Коран. Яка прекрасна сура про огудників!
Огудник
Ім’ям Аллаха Милостивого, Милосердного!
Горе кожному огудникові-наклепникові!
Котрий нагріб собі добра і все порахував.
Він гадає, що відкупиться ним від смерті.
Але ж ні! Буде кинутий він у пекельну піч!
Як розтлумачити тобі, що таке пекельна піч?
Це — вогонь Аллаха розпалений,
який здіймається над серцями.
Воістину, він зімкнеться над ними
на ланцюгах простягнутих.[1]
11.03.
Коли ми з Альонкою йдемо зі школи, то перед нами маячить пустельна дорога, база з бетонним парканом та пустирі. Періодично до нас там чіпляються хлопці. Але то дрібниці — ми їх посилаємо. От і сьогодні ми йшли до перехрестя пустирем і розмовляли.
А нещодавно була бесіда Альончиної мами з нами. Вона говорила, що дівчат крадуть і продають у публічні будинки за кордон. І хоч і я, і Альонка дуже хочемо подорожувати за кордон, але тільки не в цей «будинок».
Ми вже дійшли до траси, аж раптом на величезній швидкості до нас помчала блакитна машина. І уявіть: вона зупинилася саме біля нас! Відчиняються двері, а навколо жодної людини. Поля, пустирі, бетонний паркан… Ні, ви тільки уявіть! Альонка відразу стала поводитись, як боягузка, а я не встигла злякатись, тому що з машини виліз здоровенний дядько! Альонка (це її мама навчила) стала тікати й кричати:
— Допоможіть! Швидше! Рятуйте!
А я стала як укопана. Після того, як метрів на десять відійшла від машини. Дядько подивився, як тікає Альонка, і від подиву його обличчя стало схожим на огірок.
— Дівчинко, — сказав він, — а ти не знаєш, де Полонська вулиця?
— Ні! — відповіла я і побігла наздоганяти Альонку.
Ми вже майже добігли з нею до межі пустиря, аж бачимо: машина знову за нами їде.
— Ой, Поліночко, ми влипли, — каже Альонка. — Ну, прощавай, матусю!
— Дай руку! — сказала я, і ми побігли так швидко, як могли.
Утекли. Альонка впевнена, що то був бандит із великої дороги.
— Ніколи я більше не піду гуляти пустирем, — сказала подруга. — Якщо таке ще трапиться, я не переживу!
І що ви думаєте?! Ледь ми дійшли до згорілої п’ятиповерхівки, яка утворює з наших чотириповерхових будинків верхівку літери «П», знову зупинилася машина. З неї вискочив чолов’яга і спитав:
— Діти, де тут живе тьотя Зара?
— Не знаю, — відповіла я.
Альонка затрусилась від страху і, не відповідаючи нічого, побігла до своєї мами.
— Що ти робитимеш, якщо мене в машину схоплять? — поцікавилася трохи згодом я.
— Звичайно, тікатиму якнайдалі, — чесно відповіла Альонка.
Я мало не знепритомніла.
— А ти? — про всяк випадок спитала вона.
— Розіб’ю в машині скло, повідомлю на військові пости. Знайдуть! — відповіла я. — Пости по всьому місту. Непомітно не виїхати.
— Не буде діла. Краще втекти!
Я не стала сперечатись: якщо людина не хоче боротися, у неї ні з чого не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.», після закриття браузера.
