Читати книгу - "День гніву"

качався й кричав на живіт — драгуни й челядь кидали в нього шкаралущами з горіхів, тоді він дриґав ногою й умирав, а товстий патрицій, що стояв біля Рославця, дивився, дивився, засопів і плюнув:

— На цю комедію шекелетки мене знадили, але грець мене поб’є, щоб я ще їм шеляга коли дав…

За ним відходили й інші, надокучивши собі глупоту, а Цанні, іспанець, медіоланець і Магніфікус, який стояв оподалік, притупцьовували собі на килимку й кпились з тих, що відходили на загальну втіху. Гроші вони збирали при вході.

Цанні забіг у халабудку й вибіг, Римша потягнув магістра за рукав — всі ахали. Цанні верг вогонь з гортанки.

— Він і руки миє в розтопленому оливі, — крикнув Магніфікус, але цього Цанні вже не показав.

Рославець, проте, мало глядів на комедію. Він вперся очима в ґанок, де стояли знатніші: панна каштелянівна, княжна Четвертинська із сестрінкою княжною Заславською, дві старші пані й хмурий Корсак, ротмістр сенаторської корогви. Може, на мить чорноока княжна Петронелля спинилась поглядом на юрбі, може, пізнала Рославця, легенько кивнула йому головою, але їй не пристало дивитись на плебс, втім, вона, здається, гляділа за кимсь іншим. І панна Стеткевичівна, та, що про її красу йшла слава від Литви до Татр, як говорили мадригали, та, що за неї рубались бабодури — шляхта руського воєводства, а була вона з княжною Четвертинською тільки в в гостині у княжат Заславських, ота київська строга панна, нахмуривши брови, слухала шепотіння Корсака. Про їхні заручини теж говорилось у Львові, ця коліґація була б подією, бо панна перебирала суджених, а знали як бистроумну й тверду в своїй грецькій релігії східного послушенства. Корсак же зложив вото о[тцям] бернардинам, що не повернеться до Львова, поки ребелізантській гидрі не втнуть лоба.

А княжна Петронелля таки когось виглядала. Вергнення полум’я з гортанки, вихвалювання Магніфікусом чародійних лікарств — oleum philosophicum і oleum tassibarbassi — так, це цікаво. Всі витягали голови, а очі княжни зустрічались з Рославцевими.

— Нема?

— Ні. Нема, — хитав головою Рославець, — принаймні я його не бачу…

Голівка княжни з гарно уложеним волоссям у срібній сітці, з дивним попелястим волоссям, похилялась, вії кинули довгі тіні на бліде лице. «Ні, вона таки непокоїться, — думав Рославець, — просто вона його любить». І він, настирливо вдивляючись у неї, змушував її підняти голову й поглянути на нього, спломеніти — він сам посміхався, й вона нечутно променіла — винувато, адже він знав її таїну. Він приносив уже три рази їй у церкву св. П’ятниці цидули від мості друга свойого Станіслава Мрозовицького, й вона передавала йому клаптики паперу, записані тремким і поспішним письмом.

* * *

— Може, й мене зефір понесе з цих сторін незабаром, — говорив й. м. Мрозовицький, — а тоді защемить серце…

— А навіщо ці мадригали, мості Станіславе, я ж з того панянського автораменту[146]…

Те срібліюче в шовковистості ночі волосся, вії, що затінили лице, впали чорним укіссям на поблідлі щоки, шерх парчі, що скувала високі дівочі груди й круті рамена, ці, ще ніколи перед тим не торкані уста, іноді гострі, як криця, не міг же не знати мость Мрозовицький, що цієї провесни, зустрівши її в Свято-Юріївській каплиці, вже не відірве від неї очей…

— Незавидна це доля бути конфідентом чийогось кохання, — гадав магістр Рославець, але розумів своє призначення, долю безталанного бакалавра — бути тільки повірником чужої таємниці.

Таїна, таїна, гріх… Рославець був кур’єром коханців, вечір наставав — і вечір, і ніч не були його: він сповняв своє й відходив, де й як вони бачились — не міг та й не хотів знати. Може, на світанні, коли знітились соловії в садах, коли тільки починала дзвеніти роса на тихому листі, падала підкошена воля княжни й зі срібної сітки визволена коса розсипалась зеленавим дощем по атласній подушці? Може, як розцвітання кармазинових георгін була ця коротка ніч краденого шепоту жаги? Може, тільки перший промінь, як лезо, спадаючи крізь розхилену тремку завісу, знічев’я нагадував про гріх, а про це хіба шепотіла весняна ніч соловіїв?..

— Може, й гріх, — шепотіла, закривши очі, панна, — може, проклянуть мене ченці, матері, батьки, брати, але для мене це не гріх, для мене, що з вогню, як і він — цей сновида кароокий, усміхнений справді, уста цілувавши.

— Я не зовсім твій, панно, — говорив, — бо коли б я був тільки собою, нічого було б нам таїтись…

— Чий же ти, так чий же ти, лукавче? Чи від моря, чи від степу вихор, чи змовник ти страшний, чи злочинець, що мусить таїти своє ім’я, чи князь, що розгубив по світі свій талан?.. Хто ти, скажи мені, мості Станіславе?..

Але не питалась його, бо шепіт гасив устами, й хіба, коли б і сказав їй, стала б іншою? Тільки в його карих очах тремтіли тривожні заграви, темні неба горіли, о, не цих, не цих посполитих сторін.

— Таке раювання мені з тобою, панно, — сказав, — як любий сон. Але ти не знаєш, хто я достоту, чому я прибився сюди, звідки?

— А нащо мені знати?

— Може, піду я від тебе й ніколи не зможу повернутись.

— Коли стихнуть соловії, може…

— Ні, соловії, коли в серці співають, не тихнуть ніколи, але є інші речі…

— Коли такі ж праві й великі, як любов, тоді змирюсь і навіть не зітхну…

— Праві це й великі речі, а колись будеш про них знати. Колись, може, й незабаром…

Вийшло з тіні її обличчя, різьблене срібним місяцем, як русалчине, з промінистими прозорими очима, з крицевими устами.

— Може, й багато кохав я красних панянок — по цілому світу того квіту. Але тільки тепер я збагнув, що світ є один, це вітчизняний квіт — може, в степу, де серпій[147] і катран-трава, багрянолисті, криваві, може, над Дніпровою сагою, де хистка лелія, може, в саду на київській кручі, де медунка й дика троянда, де калина, але квіт цей один…

І втиснув їй у руку невеличкий дерев’яний хрестик. І так страшно зашепотів, аж затремтіла:

— Прийде час великої хуртовини. Тільки брати пізнаватимуть себе серед гніву. Брати й сестри. Хто не буде з ними, нехай не ремствує й не лементує — знесе його хвиля. Невблаганна вона. Тільки вірні пройдуть ціло. А цей хрест із простого дерева, не позлотистий, не сріблений, бо брати й сестри не з-під знатних гербів, княжно, а простої душі й простого роду.

— Ти якийсь день терпіння пророкуєш, асане[148]?..

— Може, й терпіння. Але