Читати книгу - "Колекціонер"

З нею не можна такого робити.

Я промовив:

— Ну, той закуток там є. Тільки його не можна подивитися. Його замурували до мене.

Тоді він побажав зайти в дім. Я сказав, що поспішаю і затримуватися не можу. Він хотів повернутися: «Тільки назвіть день!» Мене це не влаштовувало. Я послався на те, що в мене багато подібних запитів. Він став доскіпуватися, навіть почав махати переді мною ордером, стверджував, що за ним стоять люди з Охорони пам’яток (хоч ким би вони були), це було справді неприємно, і водночас він наче й підлещувався. Урешті я просто поїхав. Він намагався блефувати, і таке я теж мав очікувати.

Того вечора я фотографував. Робив звичайні знімки, як вона сидить і читає. Вийшло цілком добре.

Десь тими днями вона малювала й мене, це був немовби комплімент у відповідь. Я мав сидіти на стільці й дивитись у куток кімнати. За півгодини вона порвала аркуш — іще до того, як я зміг її спинити. (Вона часто рвала свої роботи. Мабуть, це такий артистичний темперамент.)

— Мені б, може, це сподобалося, — сказав я. Але вона не відповіла, навіть не поворухнулася.

Час від часу вона говорила. Це здебільшого були особисті зауваження:

— Тебе дуже важко вловити. Ти такий безликий. Усе якесь невизначене. Я уявляю тебе як предмет, а не особистість.

Пізніше вона додала:

— Ти сам не потворний, але твоє обличчя має безліч потворних звичок. Найгірша в тебе нижня губа. Вона тебе видає.

Я подивився в дзеркало нагорі, але не зрозумів, що вона мала на увазі.

Іноді вона ні з того ні з цього ставила мені дивні запитання. Наприклад:

— Ти віриш у Бога?

— Не дуже, — відповів я.

— На це можна відповісти тільки «так» або «ні».

— Я над цим не думаю. Мені не здається, що це аж так важливо.

— Значить, в’язень у підвалі — це ти.

— А ти віриш? — спитав я.

— Звичайно. Я ж людина.

Коли я продовжив, вона зупинила мене:

— Помовч.

Вона скаржилася на світло:

— Це штучне освітлення! Я ніколи в ньому не малюю. Воно бреше.

Я знав, до чого вона веде, і тримав язик за зубами.

Тоді знову — можливо, це було не першого ранку, коли вона мене малювала, не пам’ятаю, який то був день, — вона раптом видала:

— Тобі пощастило, що ти не мав батьків. Мої тримаються разом тільки заради мене й сестри.

— Звідки ти знаєш? — спитав я.

— Мені мати сказала, — відповіла вона. — І батько. Моя мати — стерва. Противна амбіційна стерва з середнього класу. Вона п’є.

— Я чув.

— Я ніколи не могла запросити до себе друзів із ночівлею.

— Мені шкода, — сказав я. Вона кинула на мене гострий погляд, але я не іронізував. Я розповів їй про те, що мій батько пив, про свою матір.

— Мій батько слабкий, хоча я й дуже його люблю. Знаєш, що він мені сказав одного разу? Він сказав: «Не знаю, як у таких поганих батьків вийшли дві такі гарні дочки». Він насправді думав про мою сестричку. Вона дуже розумна.

— Це ти дуже розумна. Ти виграла велику стипендію.

— Я хороша рисувальниця, — сказала вона. — Я можу стати дуже розумною художницею, але великою художницею мені ніколи не бути. Принаймні я так вважаю.

— Ти не знаєш, — мовив я.

— Я недостатньо егоцентрична. Я — жінка. Мені потрібно на щось спиратися, — не знаю чому, але вона раптом змінила тему і спитала: — А ти голубий?

— Звичайно, ні! — заперечив я.

Звісно, я зашарівся.

— Тут немає чого соромитися. Багато хороших чоловіків такі.

Тоді вона заявила:

— Ти хочеш на мене спиратися. Я відчуваю це. Мабуть, річ у твоїй матері. Ти шукаєш собі матір.

— Я в ці штучки не вірю.

— У нас разом нічого не вийде. Ми обоє хочемо на когось спиратися.

— Можеш спиратися на мене фінансово, — запропонував я.

— А ти на мене ще якось? Хай Бог милує.

Тоді вона веліла мені не ворушитись і знову взялася до малювання. Це було справді гарно, дуже схоже. Здається, на її малюнку я був більш сповнений гідності, красивіший, ніж насправді.

— Ти не думала, щоб це продати? — спитав я.

— Ні, але подумаю. Двісті гіней?

— Гаразд, — погодився я.

Вона знову різко на мене глянула.

— Ти б мені дав двісті гіней за оце?

— Так. Бо це зробила ти.

— Віддай назад.

Я віддав їй картину і не встиг навіть подумати, що це означає, як вона вже рвала свою роботу.

— Будь ласка, не треба, — попросив я.

Вона зупинилась, але картина вже була роздерта навпіл.

— Але ж вона погана, погана, погана! — вона раптом жбурнула її в мене. — На, поклади до своїх метеликів.

Того разу, коли я їхав до Льюїса, я купив їй іще платівок, усю музику Моцарта, яку зміг знайти, бо, як видавалося, вона його любила.

Наступного дня вона малювала таріль із фруктами. Вона намалювала їх разів із десять, тоді розвісила на ширмі і запропонувала мені вибрати найкращий малюнок. Я відзначив, що вони всі гарні, але вона наполягала, тож я рішуче вказав на один.

— Це — найгірший, — відказала вона. — Це малюнок старанного студента.

І продовжила:

— Тут є один гарний. Я знаю, що він удався. Він у сто разів кращий за всі інші, разом узяті. Якщо ти з трьох разів угадаєш, де він, можеш забирати його просто так, коли я піду. А коли ні, даси мені за нього десять гіней.

Не звертаючи уваги на її натяк, я тричі спробував угадати і не вгадав. Той гарний малюнок, щоправда, здавався незакінченим, важко було визначити, які на ньому фрукти, і все на ньому було якесь кривобоке.

— Ось тут я майже готова щось сказати про ці фрукти. Тут цього ще не сказано, але видно, що можна сказати. Ти це відчуваєш?

Я зізнався, що ні.

Вона принесла книжку з репродукціями Сезанна.

— Ось тут, — вона показала кольоровий натюрморт з мискою яблук, — він не тільки каже все, що може, про ці яблука, а й усе про всі яблука будь-якої форми й кольору.

— Повірю тобі на слово, — погодився я.