Читати книгу - "Амулет Паскаля"

від’їжджають, прибувають нові. У кожного свої смаки. Доводиться частіше заглядати в кухарську книгу, адже пам’ять у мене вже не та, що була на початку.

— А часто приїжджають нові гості? — запитала я.

— Не часто. Приблизно раз чи два на місяць. От місяць тому, наприклад, з’явився мсьє Ніколо. Скільки гризи було через нього, ви не уявляєте. Першого вечора подала йому, як і всім, піалу з водою, аби помити руки після лобстера. Так з ним зробився напад. Ще й який! Виявилося, що він із дитинства не може дивитися на воду. Ви таке бачили?!

Я точно такого ніде не бачила. Але вирішила триматися від цього нервового дивака подалі.

— Дякую, що попередили.

Я зрозуміла, що маю чудову нагоду попліткувати і про всіх інших, кого бачила вчора.

— А хто та чорнява пані Галина? — запитала я.

На цьому моє опитування і закінчилося. Матуся Же-Же знизала плечима:

— То мене не обходить. Це — гості мсьє Паскаля. Ми не маємо права обговорювати їх. Мсьє цього не любить!

Вона пішла.

…А я замислилась над її запитанням. Напружувала пам’ять — і переді мною поставали лише уривчасті асоціації. Я чудово пригадувала запахи і звуки, які супроводжували мене майже з дитинства, могла в яскравому спалаху «екрана», що виникав у моїй голові, побачити окремі картини — ті, про які я розповідала моєму господарю. Згадала дорогу сюди: вона була суцільним темним тунелем, із нескінченним гулом потяга, ревінням мотора літака, запахом пилу і страхом перед невідомістю. Я летіла по ньому, як відірваний листок, підхоплений вітром.

Але… що передувало цьому польоту?! Я підхопилася з ліжка і пройшла до ванної, стала перед люстром. Дивилася на себе так, ніби бачила вперше. Переді мною стояла худорлява астенічна жінка невизначеного віку (про таку я сказала б — «від двадцяти п’яти…») із загостреним обличчям, на якому різко виділялися завеликі очі. Точніше, завеликими їх робили досить помітні блакитнуваті тіні під ними. Про таких можна сказати — «жертва аборту», «кістяк у корсеті» або «глист у запамороченні». Я завжди була досить самокритичною…

«Чому ти тут?» — думала я, роздивляючись своє відображення. Очевидно, треба було діяти методом Шерлока Холмса. Якби він побачив таку жінку, сказав би, що вона аж ніяк не спадкоємиця нафтового магната, або голова правління банку, або хоча б — власниця нічного горілчаного кіоску. У кращому випадку — представниця найнижчої верстви так званої «богеми». Наприклад, невдала малярка з невпорядкованим життям. Оце мене лякало найбільше. Адже було б досить банальним уявити, що на заробітки мене погнало нещасливе кохання! Бр-р-р. Тільки не це. Тільки не це…

Я помацала біцепси. Незважаючи на те що моя рука довга і худа, це місце було як залізне. Не пригадую, щоб я відвідувала якісь фітнес-центри чи тренажерні зали.

Хтось казав — «минулого немає». Зараз ця думка здалася мені слушною. І я заспокоїлася. Це так просто, коли немає минулого. Навіть те, що друга подушка була не зібганою, говорило про те саме. Треба жити одним днем. Ось цим сонцем, що виходить з-за гори, лісом, у котрому співають пташки, ковтком смачної кави. Упродовж тих хвилин, доки ллється з карафи вино в бокал мсьє Паскаля, мого дивакуватого господаря…

Частина друга

«Між захватом і сумом»

1

— Ця пташка, мабуть, хвора. Не бери її до рук! Часом вони розносять якусь заразу… — зауважив Фед.

Маленька сіра пташка тулилася до стіни дерев’яної кав’ярні, майже впиралася в неї дзьобиком і, розчепіривши крила, тремтіла. Її тіло здригалося.

— Схожа на п’яничку, що збирається блювати… — посміхнулася Галина.

— Або на породіллю, — додав Фед. — Може, вона вирішила знести яйце?

Але я не поділяла їхніх веселощів.

У цих конвульсивних рухах маленької істоти було щось тривожне. Вона ніби виконувала якийсь самотній акт, котрому неможливо було нічим зарадити.

— Пішли вип’ємо чогось, — поквапила нас Галина. — Досить роздивлятися!

Пташки як пацюки. Колись я більше боялася горобців, ніж пацюків…

— Ідіть, — сказала я. — Я почекаю… Хочу подихати повітрям.

Фед відчинив двері, пропустив Галину вперед.

Я залишилася стояти. Вечір, як і всі інші вечори, був насичений бульбашками кисню, ніби пляшка з газованою водою. Все, як завжди: довга чиста і майже порожня вулиця, що впирається в схил гори, запах хвої і квітів, вечірній серпанок. Спокій… Друзі, котрі чекають у кав’ярні і знають твої смаки…

У мені тане лід, як у пляшці, яку витягли з морозильника. Поки що рівень цієї «повені» не досяг грудей, не розтопив те, що знаходиться вище. Мені ще зимно. Тому я одягаю на ніч вовняні шкарпетки і… стаю занадто сентиментальною. Все ж таки жити з кригою в мізках і серці набагато простіше. Неподобство, коли тебе душать сльози лише від одного погляду на небо чи красиву квітку або бабцю в чорних панчохах…

Коли за пару секунд я знову поглянула вниз (краще б цього не робила!), пташка лежала черевом догори із підібганими ніжками.

Повінь усередині мене сколихнулася і одразу ж розтопила ще сантиметрів зо п’ять льоду нижче рівня аорти.

Ця пташка не була хворою!

Вона помирала.

Помирала у мене під ногами, уткнувшись дзьобиком у стіну, — мабуть, для того, щоби останніми зусиллями зберігати рівновагу. Але коли і яким чином вона перевернулася?

Помираючи, птахи завжди перевертаються черевом догори.

Але мене вразило не тільки це.

Акт смерті! Це тремтіння, яке ми сприйняли за якийсь пташиний вірус, безладно розчепірені крила, потуги, схожі на потуги породіллі, відчайдушна напруга маленького тіла.

Ось чому я відчула тривогу: під моїми ногами розгорталася висока трагедія, а я не змогла її розпізнати! Якби зрозуміла — взяла б пташку до рук. Вона б відчула тепло і співчуття у свою останню мить. І не перевернулася б на спину, виставивши на оглядини зворушливе жовтеньке черевце (чомусь воно було набагато світлішим за сіре пір’я на спинці і крилах). Я уявила, як наша прекрасна трактирниця вранці підчепить віником на совок це тіло і вкине до смітника.

Я повернулася обличчям до деревини і не могла поворухнутися. Якби у мене був дзьоб — так само вперлася б ним у стіну, аби не впасти. А потім відчула на своїх плечах руки Івана-Джона.

— Я запізнився? — сказав він, розвертаючи мене до себе.

Я похитала головою.

— Що трапилось?!

Мабуть, моє обличчя було так само добряче підтоплене.

— У тебе є хустка? — запитала я.

Він витяг із кишені великий картатий носовичок.

Не кажучи ані слова, я нахилилася над пташкою, загорнула її і понесла в садок за кав’ярню.

Там її поховала.