Читати книгу - "Маленька паризька книгарня"

заповнюючи кожну клітину, аж поки не дійшло до горла й не перехопило йому подих.

Він завмер, щоб не сполохати це дивовижне, благоговійне, захопливе відчуття. Затамував подих.

Потяг. Пристрасть. І навіть більше…

Але він змусив себе повільно, якомога повільніше видихнути, щоб не виказати, наскільки захопився цією насолодою і не засмутити Катрін своїм незворушним мовчанням.

Кохання.

Це слово бурхало в ньому разом зі згадкою про це почуття. Раптом він помітив, як його очі наповнюються сльозами.

Мені так її не вистачає.

Із кутика ока Катрін також викотилася сльоза. За ким вона плакала? За ним? За собою?

Вона відняла руки від його сорочки, розстебнула знизу догори, зняла краватку. Він сів, трохи нахилився над нею, щоб їй було легше.

Потім вона поклала руки йому за шию. Не давила. І не тягла.

Її вуста розтулилися, і вона промовила:

— Поцілуй мене.

Він знову й знову проводив пальцями по вустах Катрін, насолоджуючись багатством їх м’якості.

Наступне здавалось таким простим.

Подолати відстань, що лишилася, одним рухом вниз. Щоб поцілувати Катрін. Гра язиків, яка перетворює новизну в знайомство, цікавість у пристрасть, щастя в…

Сором? Нещастя? Збудження?

Залізти їй під сукню, повільно роздягати її, спочатку нижню білизну, потім сукню — так, саме так він вдіє. Він хотів упевнитись, що в неї під сукнею нічого немає.

Але не зробив цього.

Уперше за весь час, відколи вони торкнулися одне одного, Катрін заплющила очі. Якраз тоді, коли її вуста розтулялися.

Вона відгородилася від месьє Одинака. Він більше не розумів, чого ж вона насправді хоче.

Відчув, що щось сталося в самій Катрін. Щось зачаїлося в ній, мучить і не відпускає.

Спогад про те, як це було, коли її цілував чоловік? (Як надзвичайно давно це було? Чи мав він у той час коханку? І хіба це не його слова, гидкі навіть тоді: «Погано, коли ти хворієш» або «Якщо чоловік більше не хоче, щоб жінка приходила до його спальні, то частково це провина жінки»?) Можливо, її тіло згадувало, що його довго зневажали — ніякої ніжності, масажу, пестливих слів. Спогад про те, як чоловік оволодівав нею (ніколи він її не вдовольняв; казав, що не повинен її псувати, бо зіпсовані жінки не люблять так само; і чого б там їй ще не хотілося — йому було байдуже). Спогад про ночі, коли їй здавалося, ніби вона вже ніколи більше не почуватиметься жінкою, що до неї більше ніхто ніколи не доторкнеться, ніхто не вважатиме її прекрасною, ніколи вона не буде наодинці з чоловіком за зачиненими дверима).

Тут були привиди Катрін, що прихопили за компанію і його примар.

— Ми більше не самотні, Катрін.

Катрін розплющила очі. Гроза в них затихла, сріблясті блискавки змінилися на вицвілі знамена поразки.

Вона кивнула. Сльози набігли на очі.

— Так. О, Жане. Цей дурень з’явився в той момент, як я подумала: «Нарешті. Нарешті чоловік доторкнувся до мене так, як я завжди хотіла. А не так, як… ну, цей ідіот».

Вона повернулася на бік, спиною до Жана.

— І сама я колишня. Дурненька покірлива Каті. Котра завжди готова була звинувачувати себе, коли її чоловік був таким відразливим або коли її мати цілими днями не звертала на неї уваги. Я щось пропустила… чогось не догледіла… Була недостатньо спокійною, не дуже щасливою. Я мало любила його і її, інакше вони б не були такими…

Катрін плакала.

Спочатку вона схлипувала тихенько, але коли він закутав її м’якою ковдрою і міцно притиснув до себе, підтримуючи рукою її голову, ридання стало голосніше. Просто серце розривалося.

Він відчував, як у його руках вона йшла через усі долини, над якими раніше тисячі разів пролітала уві снах. Нажахана, що ось-ось упаде, втратить контроль або потоне в болю. Саме це вона зараз робила.

Вона падала. Змучена турботами, горем і приниженням, Катрін спускалася на самісіньке дно.

— У мене більше не було друзів… Він сказав, що вони просто хочуть купатись у славі. У його славі. Він не міг навіть уявити, що для них я можу бути цікавою. Стверджував, що я йому потрібна, хоча це було не так. Він навіть не бажав мене… Хотів мати мистецтво для себе… Я закинула своє заради його кохання, але цього було замало для нього. Може, мені треба було померти, щоб довести, що він був усім для мене? І що він був більшим, ніж я коли-небудь?

А потім, як остаточний присуд, Катрін хрипко прошепотіла:

— Двадцять років, Жане. Двадцять років без життя… Я наплювала на своє життя і дозволила іншим наплювати на нього.

У якийсь момент вона почала дихати спокійніше. Потім заснула. Її тіло обм’якло в руках месьє Одинака.

І вона також. Двадцять років. Вочевидь існує багато способів зіпсувати собі життя.

Месьє Одинак знав, що тепер його черга. Тепер він мусить спуститися на самісіньке дно.

У вітальні, на його старому, пофарбованому білою фарбою кухонному столі лежав лист Манон. Невесела втіха дізнатися, що не лише він втрачав час.

Раптом він подумав, що було б, якби Катрін двадцять один рік тому зустріла його, а не месьє Ле П.

Месьє Одинак довго роздумував, чи готовий він до листа.

Звичайно ж ні.

Він зламав печатку, жадібно ковтнув запах паперу. Заплющив очі й на хвилину нахилив голову.

Потім месьє Одинак сів на стілець із бістро і почав читати лист Манон до нього двадцятиоднорічної давності.

12

Боньйо, 30 серпня 1992 року

Я писала тобі вже тисячу разів, Жане, і щоразу починала одним і тим самим словом, бо воно найправдивіше: «Коханий».

Коханий Жане, мій коханий, далекий Жане.

Я утнула велику дурницю. Не повідомила, чому кинула тебе. Тепер шкодую про дві речі — що покинула тебе і що не сказала причину.