Читати книгу - "Пора грибної печалі"

вуйко Михайло з моїм батьком із самого дитинства любились поміж собою. Навіть тоді, як стало відомо, що батько комуніст, єдиний вуйко Михайло не осудив, а тільки печально промовив:

— Видно, судила доля нашій дорозі розійтися…

І коли, не без помочі діда, жандарми вперше заарештували батька, вуйко Михайло люто запив і сказав дідові:

— Будь моя воля, я би вас повісив, як Іуду, на осиці. І висіли би, доки би вас листя не зжерло.

— Андрій? — перепитав дід. — Андрій ниньки великий чоловік. Він тепер біров..

— По-новому, це тепер голова сільради, — уточнив вуйко. — Його, мабуть, не запитували, чому вернувся живим, правда няньку? — засміявся хрипло.

Дід ніяково засовався на лавиці.

— Не запитували, — продовжував вуйко, — бо Андрій комуніст. А тепер вони над світом володарюють. Чомусь не дуже спішили брати дітей його до себе, коли Андрій утік до Росії, а вони, нещасні, пухли з голоду. А тепер, бач, пригріли, крівця заговорила, душа безсмертна, — ходив, хижо скалячись, біля діда вуйко Михайло. — Не крівця, ой не крівця, а земля у вас заговорила, заплакала небогонька. Думаєте, син — начальник, готари ваші побояться відібрати, тому й добренькі стали. Ой хитра ж ви курва, дорогий няньку. Нас п’ятьох — на гнійник, а біля шостого хочете руки вмити і погріти. Неправду, няньку, кажу?

Старий враз знидів, втягнув голову у плечі і зіщулився, як перед страшним ударом, — ще ніколи в житті я не бачив його таким безпомічним. Довго отак мовчки сиділи, не наважуючись глянути один одному у вічі.

— А може, б ти пішов й здався, спокутував гріхи. Не такі ті комуністи й страшні, як ми думали. Вони благородні, вони вміють прощати, — заговорив врешті, пересилюючи себе, дід. — Життя ж у тебе попереду…

— Ні! — відрубав вуйко Михайло. — Ніхто мені не простить, то все ваші казки. А життя для мене уже немає.

— Ну, а що далі робити думаєш? — глянув очікувально дід.

— Дамся на Станіславщину, у ліси, до такого ж падла, як і сам. Здихати, то вже із цимбалами.

На світанні старий випровадив вуйка Михайла за село. Прощалися холодно.

— Єдина безпечна дорога — через Чортів хребет, — показав на вершину далекої гори, що розпливлася у хмарах. — Туди рідко людська нога доходить. Там, видиться мені, й самі небеса уже мохом обросли. Ось і тримайся тої путі.

— Ну що, няню, будьте здорові, — вуйко обняв старого. — Якщо не звидимося більше на цьому світі, бог нас там розсудить, — звів очі і, ховаючись поміж габами ранкового туману, швидко зник у гущавині передлісся.

Дивлячись синові услід, старий стояв незрушно. Потім глянув на вершину Чортового хребта. Уже світало, і порослі мохом небеса над горою починали зелено розцвітати.

— Господи, — раптом прошепотів дід. — Дай йому легкої смерті, хай довго себе і людей не мучить. Обірви його життя одразу, як сонце росинку, як вітер павутинку…

Старий просив цього гаряче і пристрасно, як вимолюють батьки для своїх дітей великої і щасливої долі.

Вранці дід спитав мене:

— Добре виспався?

— Добре.

— І нічого не чув, не бачив?

— Нічого, — розгублено відповів я.

— Щасливий будеш. Я теж у дитинстві ніколи не бачив снів і спав, як мертвий, — мовив задумливо дід.

Наспіє час — й каміння заговорить

…Ми з братом Павлом звернули за ріг вулиці, опинилися перед дідовим двором. Ворота на обійсті були розчахнуті навстіж. Без шапки, в одній сорочці, дід нагрібав дерев’яною лопатою сніг, рвучко кидав його під вікно, на ту місцину, куди нібито у його снах приповзав вовком вуйко Михайло і страшенно вив. Земля тут гаряче дихала, диміла, а сніг миттєво плавився, як віск. Усе подвір’я було давно вже очищене, тому дід тягав сніги із вулиці, але й вони не могли вгамувати страшного жару невеличкого клаптика під вікном.

— Доброго вам дня, діду! — кричу якось боязко із розчинених воріт. — Віншуємо вам щасливий Новий рік, аби… — І затнувся.

Слова якось здавили горло, в грудях охололо, бо не знав, що жадати… А Павло — мале, то й дурне — від чистого серця вигукнув:

— …І най під вашими вікнами завжди-завжди і цілий рік співають красні рожі!

І малий розцвів у такій блаженній посмішці, ніби його ощасливили пригоршнею лісових горішків. Дід втомлено випростався над лопатою, витер спітніле чоло і тяжко зітхнув.

— Дивіть, діти добрі, — навіть не привітавшись, кивнув головою на швидко в’янучий сніг. — Уже скоро місяць, як Михайло коченіє в землі, а все одно кожної божої ночі приповзає в обійстя і виє тут під вікном. Прощення собі благає. А земля горить під ним. Он, позирайте, неборята, як димить. Думав нині: знесу під вікно всі сніги світу і втихомирю цей гарячий клапоть у дворі, але моці уже немає, — скаржився дід, поволі добуваючи слова із розіпрілих грудей.

Колись здоровий, могутній, широкоплечий, він був тепер геть безпомічним.

Хай і не наділяв мене ласкою, як інших своїх онуків, але десь потайки в душі я завше гордився, що в мене такий сильний дід. Бувало, причаївшись десь у хащі неподалік Віщунки, я міг годинами стежити, як дід на своїх полях косить, оре, жнивує, править кіньми. Тоді виділося, що міць його не підвладна часові. І до болю хотілось бути таким сильним, могутнім, як мій дід. А тепер жаль сплинув і здавив серце — від мого колишнього могутнього діда зосталась тінь. Він я помітив, але не хотів вірити, почав гаснути ще минулої весни.

…Це був один із небагатьох днів у році, коли батько зробив собі вихідний. До обіду порався по обійстю і підспорював йому Цар. Коли сіли за стіл, Штефан ненароком закинув:

— А няньо твій щось рано у цьому році вийшов орати.

— Куди? — насторожився батько.

— Звісно куди. Під Віщунку, на своє поле.

— Але ж землю в колгосп забрали?

— Знати — не знаю, але батько твій просив учора, аби ниньки зрання вийшов запомогти йому на оранці.

Батько відклав ложку, мовчки одягнувся.

— Господи, ти що надумав? — сполошилася мама.

— Скоро вернуся, — відповів, гамуючи роздратування.

— Коли б знав, слова б не прорік, — зніяковів Штефан. — Недарма кажуть: «Не твоє мелеться — свій міх не підставляй».

Однак батько вже не чув Штефанових слів. Гримнув дверима й через городи, навпростець, подався в бік Віщунки. Я — бігом за ним.

— Вернися! — наказав суворо.

— Раз у році тебе бачу, і то проганяєш від себе, — сльози застелили мені очі.

Батько байдуже махнув рукою й пішов далі.

Поминувши людські городи, ми спустилися у долину Віщунки.

Весна до нашого села оберталась