Читати книгу - "Стара фортеця"

кривдників з кулаками. Одного разу він через це побився з Котькою Григоренком. Добре, що їх вчасно розборонили. Григоренко одразу ж побіг до директорської скаржитися, але, на щастя Куниці, директора не було, і цього разу все минулося щасливо.

Зате на тому тижні, коли в нас у гімназії стали записувати в бойскаути, Котька пригадав старе і вирішив помститися Куниці. Котька — скаутський ланковод — сам записував охочих. Сашко Бобир порадив Куниці записатися, але Котька навідріз відмовився прийняти Юзика до загону.

— Твій батько гицель, а від тебе самого собачатиною пахне. Ти нам не до пари! — важно пояснив він Стародомському й додав: — До того ж ти поляк. Кошовий не дозволив тебе записувати в скаутський український загін.

Відтоді Куниця ще більше зненавидів Котьку Григоренка.

— А знаєш, Юзику, — сказав я Куниці, — сьогодні увечері бойскаути збираються на гімназичному подвір'ї. У них буде збір перед походом. Може, подивимось?

— Чого я у них не бачив? — раптом озлився Куниця. — Ноги голі, на плечах якісь погані стрічки, в руках палиці. Ось постривай, прийдуть червоні, ми до них у розвідники запишемося.

Служити в розвідниках у червоних, допомагати Радянській владі — була його давня мрія. Він чекав повернення більшовиків, щоб поїхати до Києва: у нього там дядько у червоних служив, — дядько обіцяв влаштувати Куницю в таку школу, де розвідників навчають. Я, правда, добре не знав, чи є така школа, але Куниця мені протуркав усі вуха про неї.

Воно, звичайно, добре було б вступити туди, думав я, та у мене в Києві нікого нема, вступити мені до школи розвідників навряд чи вдасться.

Кажуть, бойскаути незабаром ідуть на навчання до На-горянського лісу. А в Нагорянах живе мій дядько Авксентій, у якого зараз ховається батько. Найголовніший скаутський начальник, кирпатий Марко Гржибовський, дуже лютий на мого батька.

Якось мій батько заступився за старого Маремуху. Маремуха зробив Маркові чоботи, а тому вони не сподобалися. Марко став присікуватися й лаяти шевця, а тоді вдарив його каблуком нового чобота по обличчю. У старого Маремухи з носа побігла кров. Мій батько схопив Марка за комір, виштовхав його з майстерні й скинув з ганку вниз, на брук.

— Знайшовся теж гадючий заступник! Стривай, стривай, знатимеш… Покажуть тобі… Пригадаєш…

Битися з моїм батьком він побоювався: знав, що батько надає йому.

Зараз Марко — осавул, він завжди носить шпори й великий маузер.

Я намагався не попадатися на очі Гржибовському, коли він, видзвонюючи шпорами, проходив коридорами в директорську до бородатого Прокоповича. Якби Марко пригадав, що я син того самого Мирона Манджури, який викинув його на вулицю, хто знає — чи не засадили б мене одразу в петлюрівську буцегарню?

— Васько, чуєш? — раптом сіпнув мене за рукав Куниця і тої ж миті впритул припав до амбразури.

— Що таке, Юзику? Ну-бо пусти!

Але Куниця закрив усю амбразуру.

— Стривай, не заважай, здається, біжать сюди! — прошепотів він.

І справді, через верхній пролом, що над вежею, долинули до нас чиїсь дуже знайомі голоси. Говорили швидко й уривчасто.

Голоси наближалися до вежі з правого боку, від зарослого берега річки, — звичайно тут ніхто не ходив. Скелі в цьому місці прилягали до річки, вода омивала їх кам'яне підніжжя. Щоб пройти тут, треба було роззутися й чалапати просто по воді.

Раптом серед цих голосів я впізнав знайому скоромовку Котьки Григоренка.

Ех, проґавили! Унизу, біля самого підніжжя вежі, захрустів щебінь. Куди бігти?

Вихід з вежі один, а зараз біля нього сищики. Визирнеш — одразу злапають.

Може, вилізти на стінку вежі? Ну, гаразд, а далі куди? Адже вниз не сплигнеш — високо, а сидіти без пуття нагорі, гав полохати — соромно.

— Ідуть сюди! Лягай, сховайся! — прошипів Юзик, одскакуючи від амбразури.

Кругла обдерта вежа порожня, й сховатися в ній рішуче ніде. Хіба… в нішах? Не роздумуючи, ми обидва кинулися в ці темні відвологлі западини й завмерли там, наче святі на домініканському костьолі.

Але вже в нижньому поверсі хруснула під чиїмсь каблуком тріска.

Зарипіли дерев'яні сходи.

Хтось із сищиків сходить нагору. Ледве дихаючи, я ще щільніше припав до холодного каміння.

І раптом мене оглушив зловтішний крик Сашка Бобиря:

— Хлопці, сюди! Вони тут!

Через кілька хвилин нас вивели на берег попід руки. Сищики оточили нас. Сашко Бобир, раз у раз клацаючи незарядженим блискучим бульдогом, ішов збоку. Не втекти було від клятих сищиків — наздогнали б, та й утікати ми за умовою, не мали права.

Ех, краще б ми сховалися на волі, в чагарнику за Дзвіничною або в підвалі костьолу. А все — Куниця. Затягнув мене сюди, в оцю чортову вежу, батька побоявся…

Кляті сищики! Як вони крутилися навколо нас, галасували, підсміювалися!

Але найбільше метушився Котька Григоренко. Він розмахував своїм револьвером, два ґудзики на його форменій курточці були розстебнуті, кашкет збитий на потилицю, а хитрі, кольору густого чаю очі з радощів так і бігали під чорними бровами.

— Зв'яжіть їм руки! — раптом наказав Котька.

— Не маєте права! — огризнувся Куниця. — Розбійникам ніколи руки не в'язали!

— Ви голодранці, а не розбійники, а ти тхір, а не куниця. Знаєш ти багато, чого можна, а чого не можна, — з важним виглядом заявив Котька, застібуючи курточку. — А ну, хлопці, кому я сказав? В'яжіть тугіше, щоб не задавалися.

Сашко Бобир засунув у кишеню бульдог і підбіг до Юзика. Куниця почав відбиватися, я кинувся йому на допомогу. Але цієї ж хвилини Котька Григоренко, підбігши ззаду, стрибнув мені на плечі.

— Пусти! — закричав я. — Пусти! — А сам, широко розставивши ноги й важко переступаючи, намагався підійти ближче до товстої акації, щоб, відкинувшись усім тілом назад, ударити Григоренка об стовбур дерева. — Пусти! — злісно крикнув я.

Але Котька й слухати мене не хотів. Він висів у мене на плечах і хрипів, мов той вовк. Я побачив, як люто відбивається од сищиків наш отаман Куниця. Він чіпкий, верткий хлопець, дарма що худий. Його азарт додав і мені сили. Я рвонувся до дерева, але в цей час Котька Григоренко несподівано підставив мені підніжку, і я полетів сторч головою на колючий щебінь.

Я не встиг навіть вирвати руки, — їх тримав ззаду Григоренко, — й гепнувся просто обличчям і грудьми на каміння.

Гострий біль обпік обличчя. На очі навернулися сльози. Я боляче забив собі об камінь перенісся, навіть у голові загуло, і рот одразу сповнився солонуватою кров'ю. А Котька Григоренко знову навалився на мене й почав заламувати мені руки.

Пекуча злоба раптом заглушила біль.

Понатужившись, я підвівся на