Читати книгу - "Хрест: постбіблійний детектив"

вони кидалися на жертв і вибивали «показания». Насправді вони вибивали з них життя. І коли вже залишалася того життя якась дещиця, коли ті, що слабші, особливо жінки й дівчата та підлітки, зависали на волосині між життям і смертю, вони вгамовували свою лють. Вгамовували страхом за власну шкіру, бо була чітка інструкція – бити щосили, але не вбивати. Щоб не було забитих. Бо це НП, а за НП треба відповідати. Головою й посадою перед партією та народом. Найслабших випускали першими. Їх викидали за ворота зі спотвореними на синьо-зелене місиво обличчями. На вулиці їх чекали родичі, які не впізнавали своїх рідних і розрізняли їх часом лише за голосом.

Слідство довело, що в Кедрівці діяло націоналістичне підпілля, яке було успішно ліквідоване в ході ефективної операції районного відділу НКВД. Відбувся, як завше в таких випадках, закритий суд. Посадили трьох хлопців, які зізналися, що зарізали яструбка. Із ГУЛАГу вони так і не повернулися. Хоча просочувалася інформація про те, що їх забили на смерть на допитах і на суді їм виносили покарання вже мертвим.

Серед засуджених був і середульший брат Марії Крап’ячки Дмитро. Його не стало за п’ять років по тому, як бандерівці витягли з хати найстаршого брата Василя. Невимовне горе звисало над стріхою Крап’яків, накриваючи її кривавими крилами демонів, стада яких час від часу виривалися з нутрощів озвірілих людиноподібних істот і літали чорними хмарами над приреченими на муки селами.

У ході слідства, яке йшло чітко за попередньо складеним планом, Феофанов не втримався, щоб не викликати головного героя.

– Оклад твой, как внештатного информатора, мы тебе удваиваем. Задание ты выполнил почти на «отлично».

– А чому «почти»?

– Ты что, не мог прикончить его на месте? Надо было резануть не в живот, а прямо в сердце. А то мучился сколько. Хороший истребитель был. Комсомолец. Жизнь отдал за искоренение бандеровской сволочи. Надо будет памятник поставить. На его примере воспитывать подрастающее поколение. Наш девиз – «Никто не забыт, ничто не забыто». А ты, Сема, все-таки сплоховал. Я же его еще живым застал, когда мы нагрянули в клуб. Жалко парня, что так мучился перед смертью, – підполковник розливав чергову пляшку, бо Харкавий, який був якось незвично мовчазним, спорожнював чарки одну за одною.

– Я того Міська з дитинства знав. То навіть якийсь далекий родич по мамі. З татом його не раз на зрубі робили за Польщі. То я його намовив послати свого хлопця у яструбки – так скорше владі в око впадеш.

Старий Харкавий почав, як завше, сповідуватися у кабінеті начальника КГБ:

– Тому ми з Міськом того вечора в гардеробі, там, у клубі, за сценою, махнули пузир самогонки. Він пив гранчаками, не закусуючи, справді, неначе останній раз у житті. То правда, товаришу підполковник, що людина відчуває перед смертю, що скоро їй гаплик. Він поліз до мене у п’яні обійми та каже ні сіло ні впало: «Ви простіть мені, нанашку, коли щось не так було. Може, образив вас коли, даруйте». Сповідався перед смертю, ніби я йому якийсь піп череватий. Так чогось розпустив нюні, аж його мені шкода стало, – раптом як прорвало мовчазного Харкавого. – Але задача єсть задача.

– Ты мне брось! Шкода ему стало… – гримнув на «исполнителя» Феофанов. – От намеченной цели отступать никогда нельзя. Вот есть у нас четко намеченная линия партии – и по ней строго шагай. Шаг влево или вправо – расстрел на месте, – накреслив чекіст у повітрі ребром бувалої руки невидиму, але всюдисущу лінію партії. – А чувствует ли человек свою смерть, это ты не по адресу, – розсміявся підполковник, радіючи власній дотепності. – Нету у меня такого опыта. Никогда не чувствовал, поэтому и живучий такой.

– Це точно, і я так чуюся, що маю жити вічно. Маю в собі таку силу, що не здригається. Я навіть після тих танців пішов додому і спокійнісінько заснув. Аж жінка била по голові, аби не харчав.

Комсомольська організація кедрівської середньої школи називалася ім’ям одного з перших комсомольців у районі, Михайла Корчинця, який загинув від рук українських буржуазних націоналістів. У червоному кутку висів портрет, з якого безтурботним поглядом із вічності дивився простий сільський хлопець. Він одним із перших повірив у торжество ідей марксизму-ленінізму і, не вагаючись, вступив до лав будівників комунізму.

Щороку, коли до комсомолу приймали поповнення, у школі проводили врочисту лінійку, на яку запрошували молодшу сестру Михайла Миколайовича. Як членкиня сім’ї, що потерпала від клятих «ворогів народу» – націоналістів, вона вступила у Львові до університету на факультет іноземних мов. І першою в Кедрівці за тисячу літ її існування вільно розмовляла англійською мовою.

Гостюючи в селі, вона зупинялася у батьків Паші Харкавого, разом з яким училася в університеті. Єдиний її однокурсник із сусіднього села пішов після вузу по комсомольській лінії – робив райкомівську кар’єру в райцентрі, а вона таки залишилася у Львові на кафедрі, вийшовши заміж за пристаркуватого доцента з квартирою.

Вона регулярно приїздила на вшанування пам’яті старшого брата, кілька останніх років – уже з дітьми. Двоє хлопців повиростали десь на асфальті, але їхні відвідини села таки далися взнаки: серед місцевої дітлашні вони були завше своїми, хоча трохи міськими.

Скільки б Катерина Миколаївна не їздила, зустріч із пам’яттю про брата кожного разу зворушувала її до сліз. Їй надавали слово, а вона сказати нічого не могла, ридаючи щораз, неначе вперше. Їй завше сільські жінки змальовували страшну картину його смерті, наче ножем вовтузячись у її серці. Вона перед тим, як іти на цвинтар, де на його могилі височіла п’ятикутна зірка, крадькома йшла до клубу. Її зазвичай супроводжував представник райкому й однокурсник в одній особі. Тут, на кладовищі, за такої опіки вона й помолитися не могла. За пляшку завклубу відчиняв їй зал. Вона ставила квіти посередині на тому самому місці й давала волю сльозам. Тут, без свідків, вона вже могла перехреститися без наслідків.

З нагоди 20-річчя від дня кривавої розправи над героєм-комсомольцем у Кедрівці таки вирішили звести пам’ятник тому, хто віддав життя за наше світле сьогодення. У день його народження зібрали не тільки сільський актив, а й звезли школярів з інших сіл, навіть із самого райцентру.

Міські діти розмовляли переважно російською мовою. Як виявилося, вони навчалися в єдиній російськомовній із десяти тустанських шкіл. У місті був чималий партійно-радянський актив, який після встановлення радянської влади оселився в райцентрі. Плюс сім’ї військових із великого гарнізону, у який трансформувався полк особливого призначення НКВД. Тому