Читати книгу - "Людвисар. Ігри вельмож"

юрби. Швидко одягнувшись, він вибіг з кімнати і загуркотів сходами донизу. Усі каганці в корчмі вже загасили, було так само тихо, тільки кудись подівся господар. Натомість мале дівча, блукаючи поміж снопами сонячного світла, що проникало сюди з двох вікон, шаруділо віником, підмітаючи долівку. Мартин не помітив лукавої усмішки, яку воно причаїло, відвернувшись убік. Він вибіг на вулицю і притьмом помчав на Ринок.

Незважаючи на доволі ранній час і на те, що звечора про цей приїзд не знав навіть сам бургомістр, цікавого люду там зібралося багато. Складалося враження, що в кожного з міщан був свій кур’єр, що в будь-який час дня і ночі сповіщав господарів про найцікавіше. Щоправда, не надто точно, бо одні запевняли, мовляв, приїздить сам пан круль, інші — що австрійський цісар, але всі погоджувались на тім, що, аби його побачити, можна й не доспати.

Утім, на площу виїхала тільки одна карета без солдат і почту. Проте яка! Вона одна вартувала цілого королівського ескорту. Позолота вкривала навіть колеса, і від того вони не були заболочені, наче екіпаж і не подолав сотні верст. Золото пишною оздобою прикрашало зроблені з чорного дерева дверцята. Різьблення на них зображало картини пекла і муки грішників, однак ці грішники були вдоволені і щасливі, мов перебували насправді в раю. Ззаду карета плавно переходила у стрімкі кажанячі крила, а над візником була розміщена голова, замість очей у якої сяяли коштовні камені такої величини, яких, мабуть, не бачив і найбагатший ювелір. І, нарешті, чистокровні арабські скакуни були впряжені в карету і нервово били копитами по бруківці.

Юрба затихла. Хто це? Може й справді король або цісар? Або хтось інший, без сумніву, значно багатший за них обох.

Дверцята прочинились, і пишно вбраний молодий пан ступив на бруківку. Юрба загула у привітаннях, а з рук панича у відповідь посипалось золото.

— Чи я сплю? — сказав хтось з урядників. — Погляньте-но, куме, та це ж граф Хіх! Бачите, які люди в нашому братстві? Ну, тепер ми тій нечисті покажемо! Ех і покажемо!..

Пролунало військове привітання ціпаків, і назустріч графові виступило десятеро блудниць з оберемками квітів у руках. Обличчя гостя раптом ожило:

— Оце так, — вдоволено мовив він, безцеремонно оглядаючи їх зусібіч, — кращого я не міг і бажати… Славні дівоньки…

Тут граф зняв свого розкішного капелюха і заходився цілувати кожну, від чого юрба здивовано загомоніла, а бургомістра кинуло в піт. Розцілувавши останню, гість повернувся до міщан і, піднявши догори руки, радісно вигукнув:

— Хай живе Львів!

— Хай живе найясніший пан!!! — відповіли йому.

З натовпу виступив Себастян і, уклонившись гостю, урочисто продекламував:

До ваших ніг складаєм, пане,

Львів’ян смирення і пошану.

Як відчинилась перед вами

Сьогодні вранці львівська брама,

Так душі наші відчинились, —

Любов у них, як в чаші, влилась.

Додали ми ще трохи лій

І вам підносим цей напій!

Той усміхнувся і стримано поаплодував. Потім дістав з-за пояса гаманець і під нові захоплені вигуки публіки простягнув його поетові. Себастян знову уклонився і, вже коли тримав нагороду в руках, несподівано почув сказане графом напівпошепки:

— Клянусь пеклом, ви мене вразили, молодий чоловіче. І подяка моя була б неповною, якби ви отримали тільки золото… На лівому березі Полтви, неподалік старого млина, ви знайдете безцінний скарб.

Поет з подивом і цікавістю поглянув на вельможу. Він спробував уловити тінь жарту на його обличчі, але її не було. Натомість очі Хіха, досі невиразні, раптом стали зеленими, мов у кота, а десь у самій їхній глибині блиснули два химерні вогники.

— На вашому місці, юначе, я б не зволікав, а мчав би, як несамовитий, аби лишень встигнути розділити з коханою ложе, хоч і постелене воно на болоті з шувару. Мерщій, доки не пізно!

Себастян зблід і відсахнувся від графа, як від прокаженого. Затремтівши, мов у лихоманці, він відступив декілька кроків і, не в змозі стримати раптовий неясний порив, на подив присутніх мерщій кинувся геть з Ринку.

Тим часом наближений короля був запрошений до Ратуші, де на нього чекав розкішний сніданок та всі, що мали намір з ним його розділити. До столу гості наближались, як і личить, повагом, наче виконували якийсь ритуал, а не поклик свого голодного шлунку. Вельможне панство ледве приховувало шалене бажання зоставити від жирних лящів самі голови, від смажених поросят та курча — купу кісток, а від численних пампухів, пирогів та медівників — лише спогади. Одностайно всі пристали на думку бургомістра розпочати трапезу без тих, хто через необізнаність та доволі ранню пору запізнювався до Ратуші. Не було, зокрема, королівського старости, але і його вирішили не чекати. Достатньо було й присутніх: братів бургомістра, панів Дибовецьких, Вільчків, Кампіанів та решти. Правда, присутній був і пан єпископ, але мовчазний.

За столом бургомістр обережно підійшов до суті справи:

— Пан круль виказує нам велику честь, відправляючи до міста довірену особу. Та таку поважну і так хутко, — звернувся він до графа.

Гострий, як меч, погляд єпископа наскрізь проткнув Шольца і знову втупився в стіл.

— Пусте, — відповів Хіх, нетерпляче чекаючи, доки всі, нарешті, розсядуться.

— А як здоров’я його величності?

— Чудово, — сказав не без іронії граф. — Лівонська кампанія пішла йому лише на користь. Хоча б тому, що тепер за його здоров’я буде молитися ще один єпископ.

Присутні нарешті порозсідалися, і гість вдоволено зітхнув. Утім, ніхто, крім нього, ще не торкнувся їжі — всі спрямували погляд на єпископа. А граф накинувся на частунок з такою жадібністю, наче, подібно до Ерісіхтона, вгамовував якийсь нелюдський голод. Шматуючи зубами кавалки м’яса, він, наче дикий вовк, ледве ковтав його, не пережовуючи. Загальна тиша змусила Хіха зупинитись і обвести поглядом фізіономії, здивовані таким трактуванням столичного етикету. Слова молитви позастрягали в горлянках, як риб’яча кістка.

— Ви зголодніли з дороги? — насмілився запитати бургомістр.

Жбурнувши недогризок своєму слузі, що з глухим собачим гарчанням взявся його догризати, граф посміхнувся і чемно перепросив панство за свою безцеремонність.

— Бачите, мої панове, — пояснив далі він, — я нещодавно з Лівонії, а на війні світські звички доволі швидко забуваються. Навряд чи про них згадуєш, обгризаючи труп забитого ворога…

Гумор, хоч і доволі чорний, сподобався львівському панству, і всі з апетитом взялися за наїдки.

Якуб Шольц, ніби знічев’я, продовжив розмову з гостем:

— І все ж таки, пане граф… Я лише вчора відправив до короля свого посланця, а вже сьогодні ви тут…

— Не забувайте, — таємничо відповів той, — у Корони всюди свої вуха і