Читати книгу - "Гра в паралельне читання"

піджака, що висів на вішалці, і запитально глянув на Марину. Та кивнула і дістала із сумки свої.

Спустилися на перон. Маленька станція, приміщення вокзалу десь далеко, навпроти середини потяга, метушня посадки теж десь там. Тихо. З дитинства знайомий запах теплих шпал. Цвіркуни в придорожній траві старанно свердлять тишу…

Закурили, дивлячись у нікуди. Мовчали, хоча природніше було б поговорити після тиші «бібліотеки». Але про що? Звична балаканина про життя та його проблеми? Навіщо? Краще вже помовчати.

Марина завжди носила із собою цигарки. Але палила дуже рідко. Ніколи від нудьги, ніколи за компанію. Хіба що коли нерви надто напружені. Палила сама із собою, щоб подумати. Чому піддалася зараз? Адже тут явно комбінація «від безділля + за компанію»… Роздуми її перервав радісний зойк провідника, який ішов від сусіднього вагона:

– Агааа! Мадамочка! Ви тут, моя радість?! Утекти хотіли? Од нас не втечеш! Молодець, сек’юріті! Не одпускай цю пасажирку! Вона моя заручниця!

– Ідіть у баню! – жартома відповіла йому Марина.

– Мадаамочка! Отето прогрес у наших стосунках! А ви спеку добре переносите?

– Я – залізна леді! – сказала Марина. – А гарячого заліза краще не торкатися! Хто це розуміє, навіть банні віники, зв’язані проволокою, не купує, щоб не обпектися! – театрально промовила вона.

– Ух! – сказав багатозначно провідник, відкрив рота і задумався, як би продовжити бесіду, але тут втрутився Антон:

– Не напружуйся. Тобі ще ніч працювати.

– Пойняв! – підморгнув «Карлсон» і знову пішов теревенити з провідницями-сусідками.

Мовчання було порушене.

– Смішний він, не зловредний. Артист по натурі, – сказала Марина, дивлячись услід любителю заручниць.

– Так, хороший мужик, я його знаю, не вперше разом їдемо, – підтвердив Антон.

– Часто їздите? А от я рідко. Я людина домашня. Дім, робота, діти.

– Доводиться останнім часом. З тих пір, як машину продав. Я в посольство їжджу. Оформлюю виїзд на ПМЖ. У мене теж діти. Два пацана. Три та дев’ять років.

– Ого! Які великі! Я б і не подумала. Молодий ви ще.

– Тридцять один уже, – сказав Антон і підпалив другу цигарку.

Смикнувся і зарипів міжвагоннями потяг. Провідник, підбігаючи до відкритих дверей вагона, вигукнув:

– Заручниця із супроводом! Прошу зайти до вагона! Потяг рушає!

Марина піднялася, Антон легко заскочив за нею з недокуреною цигаркою в руці. Провідник зачинив двері і рушив до свого купе.

– Може, вам ще кави? – спитав, озирнувшись на них.

– Чаю, – сказала несподівано для себе Марина.

– І мені, – затягнувшись, погодився Антон.

– Пиво, горілка, коньяк?

– Ча-ю! – недвозначно повторила Марина.

– Ясно-ясно! Не заважаю! – заметушився «Карлсон» і закрив за собою дверцята до вагона.

Знову тиша. Він курив. Вона дивилася за вікно, ніби можна було щось побачити в уже чорній ночі, і точно знала, що йти не треба. Відчувала: крутиться щось непросте всередині у цього цілком благополучного на вигляд чоловіка, батька вже чималої родини. Через від’їзд із батьківщини? Непросте рішення. Але ж не він перший. Щось тут інше. Було ясно: він хоче говорити. Але поки що не знає як. І говорити саме з нею, а не, наприклад, із Діною, і не просто для того, щоб убити дорожні години. Чому? Вона все ж таки старша. Може, хоче щось спитати? Чи просто виговоритися? Так часто трапляється в потягах, коли в дорозі ніч і частину дня… Цікаво, а в поїздах, які повзуть тиждень, теж таке буває? Там феномен безслідного зникнення вологої від сліз жилетки дещо розтягнений…

Марину не переобтяжували чужі одкровення, хоч траплялися нерідко. Вони додавали їй розуміння життя, були ґрунтом для довгих роздумів і власних висновків. Але давати поради жінка завжди побоювалася, навіть коли їх просили. Чи то не вважала, що має право, чи не хотіла бути винною.

Що в нього не так? Виглядає на п’ять із плюсом. Постава, м’язи, зачіска, вдягнений недешево і зі смаком, в купе на вішалці – пристойний діловий костюм, на столі – шкіряна барсетка, нової моделі мобільний. Мабуть, десь там є родина, діти… Усе вкладається в схему стабільності та достатку. Але щось, якась дрібничка, помічена Мариною, випадала з логічного портрету. Яка саме? На «кота», як називала шукачів інтимних пригод, не подібний. Схоже, у родині все добре, нічого не шукає. Що ж не так? Очі розумні, вдумливі, але сумні. А може, втомилася людина? У самої які очі після відрядження?

Відчинилися двері. Турботливий «Карлсон» промовив:

– Ваша дівчина вже спить. А в тамбурі чай пити – це збочення! Ідіть до мене в купе провідників. Я вам там поставив. А я піду вздрімну за стінкою. Тіко пляшки з алкоголем, що у мене під полицею, пораховані, мадамочко!

– Ну, не задушити вас красиво?! – вибухнула в раніше обраній манері Марина. – Які пляшки?! Я ж за кермом! А за пропозицію дякуємо. Чаю вип’ємо і спати підемо.

* * *

Уперше в житті Марина сиділа біля вікна в купе провідників. Антон влаштувався поруч. На столику – дві склянки чаю в підстаканниках. У кожному по пакетику із заваркою, дві ниточки з бирками звисають назовні. Чудне маленьке помешкання з однією спальною полицею, підвісною шафкою для посуду, з якимись коробками під ногами. Дивно потрапити всередину того, що бачив раніше лише ззовні. А це чиєсь життя. На столику стояв дешевий пластмасовий будильник. Стрілки дружно дивилися вгору, притиснувшись одна до одної.

– Мої вже сплять, мабуть, – сказала Марина, – хотіла подзвонити з дороги, та гроші на рахунку закінчилися.

– Я можу принести свій мобільний, спробуємо, якщо хочете, – сказав Антон.

– Та ні, не будемо їх лякати, мабуть, уже сплять. Завтра наобіймаємося. Два дні не бачилися, уже скучила. Звикли ми завжди разом. Не часто їду з міста, щоразу хвилююся.

– А я намагаюся не хвилюватись, переконую себе, що все там буде добре. Адже від моїх думок все одно нічого не зміниться.

– Чоловіки влаштовані трохи інакше, – всміхнулася Марина, – і потім у них є тили, котрі відповідають за внутрішню стабільність.

Марина підтягла ближче склянку, висипала туди цукор із пакетика, тихенько помішала ложечкою. Антон не відповів, сидів, задумливо дивлячись на стрілки. Потім простягнув руку і взяв будильник. Було п’ять хвилин після опівночі. Він перевів годинник на десять хвилин назад і поставив його на місце. Марина помітила вздовж внутрішнього боку його лівої руки вище зап’ястка довгий шрам – не свіжий, але явно не надто давній.

– У мене рік тому померла дружина, – сказав він хриплувато.

Марину ніби перевернуло на каруселях догори ногами і знову поставило на місце. Намальована її уявою гармонійна картинка про життя цього хлопця раптом попливла і розмазалася.