Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11"

обійшов його півколом за кілька кроків і всі тубільці на палубі глузливо захихотіли.

Поснідав він разом із Шкіпером; правда, той нічого не їв, тільки ковтнув гран п’ятдесят хіни, вгорнені в цигарковий папір, і запив чашкою кави, а тоді сказав помічникові, що йому доведеться гарненько вкутатись в укривала та впріти, аби прогнати напад пропасниці. Його вже морозило, аж він зубами цокотів, дарма що пекуче сонце витискало з палубних дощок кучеряві хмарки пари; однак Ван-Горн ще ласкаво пригорнув Джеррі до себе й назвав княжатком, і королятком, і короликом.

Бо Ван-Горн не раз чував, як Том Гегін, сидячи за чаркою віскі із содовою, коли спека й задуха не давали заснути, напам’ять переказував родовід Джеррі. І в тому родоводі налічувалося стільки вельможних предків, скільки лишень може мати ірландський тер’єр, чию породу люди вивели із стародавніх ірландських вовчурів менше як за два людські покоління.

Ван-Горн пам’ятав, що батька Джеррі, Теренса Безстрашного, привела від вирощеного в Америці Мілтона Дроліна знаменита сука Бріда Мадлер, королева тер’єрів графства Ентрім, що походила, як відомо кожному обізнаному з племінними реєстрами, від самого майже міфічного Спадса, і в її жилах не текло ні краплини крові чорно-рудих Кілені-боїв чи безпородних Рябків. А родовід Бідці можна було простежити аж до Еріни, легендарної праматері всієї породи, через Бріду Міксер, що була й у числі предків Бріди Мадлер. І мати Бідці, Моуа Дулін, теж була окрасою династії.

Джеррі, звісно, не розумів таких слів, як «королятко» чи «королик», він тільки відчував, що вони означають любов, так само, як сичання Лерумі означало ненависть. І він спізнав справжній захват любові на руках у свого укоханого бога. Хоча Джеррі й не думав про те, але він знав, що за кільканадцять годин устиг полюбити Шкіпера дужче, ніж любив Дербі й Боба — єдиних, крім містера Гегіна, білих богів, яких він знав раніше. Він не був свідомий того. Він просто любив, просто слухався веління свого серця, чи голови, чи ще якої частини організму, де виникає отой таємничий, солодкий і невситимий голод, що зветься «любов».

Шкіпер рушив до каютки. Він ішов, не звертаючи ніякої уваги на Джеррі, що дріботів тихенько за ним аж до люка. Шкіпер не помічав Джеррі, бо його самого корчила, ломила, трусила пропасниця, і голова йому неначе розпухла, а світ перед очима туманів і хитався, і він ішов, заточуючись, мов п’яний або хиренний дід. І Джеррі відчував, що зі Шкіпером діється щось недобре.

Ван-Горн спустився крутим трапом униз, то мурмочучи щось, бо в нього вже починалося марення, то знов опановуючи себе й замовкаючи, коли згадував, що треба лягти й закутатись. Джеррі поривався за ним, однак стримував голос і дивився, як Шкіпер поволі спускається трапом. Він сподівався, що Шкіпер, опинившись унизу, підніме руки й спустить його. Але Ван-Горна уже так змогла хвороба, що він забув про щеня. Розставивши руки, щоб не впасти, він поточився трюмом наперед, до своєї каютки.

Джеррі був направду королівської породи. Він хотів озватись, попроситися, щоб його зсадили вниз. Проте не озвався. Він стримався, сам не знаючи чому — мабуть, туманно усвідомлював, що до Шкіпера слід ставитись, як до бога, і тепер не час до нього в’язнути. Хоч як його поривало загавкати, але він мовчав і тільки прислухався над люком, як Шкіпер унизу йде до каютки.

Проте навіть у королів та їхніх нащадків витримка не безмежна, і за чверть години Джеррі вже готовий був порушити свою мовчанку. Тільки-но Шкіпер зник унизу, очевидячки в якійсь тяжкій скруті, денне світло потьмяніло для Джеррі. Він міг загнати в шпару дике собача, та йому вже не хотілось. Повз нього пройшов Лерумі, і він не звернув на нього уваги, хоч і знав, що досить йому загарчати, і чорношкірий обійде його якнайдалі. Незліченні запахи із суходолу долітали до його чутливих ніздрів, але він їх не помічав. Навіть грот, що надимався й ляскав над головою, щойно хвиля гойдне заштилілу «Еренджі», не привертав його глузливого погляду.

Джеррі вже поривало сісти, задерти писок до неба й жалісно завити, коли враз йому набігла одна думка. Годі пояснити, як вона з’явилась. Хіба людина завжди може пояснити, чому сьогодні на сніданок вона вибрала зелений горошок і відмовилась від стручкової квасолі, хоча вчора воліла стручкову квасолю, а від зеленого горошку відмовилась? Або ж суддя, що присудив злочинцеві вісім років ув’язнення, а не п’ять і не дев’ять, хоча ті цифри теж крутились у нього в голові, хіба може пояснити, чому він так рішуче визначив саме вісім років як справедливу кару? А коли навіть люди, трохи не півбоги, неспроможні зглибити таємниці зародження думки або підстави того чи іншого вибору, то як же сподіватись від собаки, щоб він знав, як зародилась у нього думка, що змусила його вчинити саме так, а не якось інакше?

Так і Джеррі. Уже як він от-от мав завити, десь у глибині його бистрого мозку з’явилась інша думка. І він скорився тій думці, як маріонетка кориться ниткам, і відразу побіг шукати капітанового помічника.

Він хотів попросити в Боркмана допомоги. Адже Боркман був теж двоногий білий бог і легко міг спустити його вниз крутим трапом, а для самого Джеррі це було табу, порушення якого загрожувало бідою. Але Боркман не мав у душі основи для любові, тобто розуміння. Крім того, йому було ніколи. Він не тільки мусив стежити за курсом, віддавати накази стерничому й матросам біля вітрил, наглядати за тими, які мили палубу та драїли мідяні частини; йому ще треба було час від часу хлиськати віскі з пляшки, вкраденої в капітана й схованої між двома лантухами з ямсом, принайтовленими на палубі за бізань-щоглою.

Щойно пообіцявши вже непевним язиком усипати бубни ту-більцеві-стерничому, що трохи збився з курсу, він саме простував на корму хильнути ще ковток, коли Джеррі заступив йому дорогу до жаданої пляшки. Звісно, не так, як заступив би дорогу, скажімо, тому ж таки Лерумі. Він не вишкіряв зубів, не наїжачувався. Він був утілена ласкавість і благання. Він просив так виразно, як тільки може просити створіння, позбавлене мови: і крутив хвостом, і вихилявся всім тілом, і щулив вуха, і дивився так промовисто, що кожна хоч трохи чуйна людина його б зрозуміла.

Однак Боркман побачив перед собою тільки чотириногу тварину, яку він, у своїй пихатій тваринності, вважав більш твариною, ніж він сам. Він не побачив у ньому прегарного, ласкавого щенятка, що так довірливо,