Читати книгу - "Господар"

кажуть, але Фокс каже найкраще. Ніби й не помічає тебе і водночас завжди поставить на ноги, коли спіткнешся. І пахне від нього гарно, як від працівників зоопарку.

Коли Сава вибрався з допомогою Фокса з підвалу, мами ще не було. Він сів на зелену лавочку, гойдаючи обома ногами. Доки мама наближалась до нього, хлопчик не спускав з неї пильного погляду.

— Чого ти мовчиш, Савочко? Бачив свинку?

— Я не мовчу. Бачив.

Саві важко було говорити з мамою, бо вона наче перехоплювала в нього слова, щоб він не мав що сказати.

— Свинка справді така, як сірникова коробка?

Сава мав відповісти якомога чіткіше:

— Так, як сірникова коробка.

Але він сказав:

— Ні, трохи більша. Там є ще клітка…

— А що в тій клітці?

— Друга свинка. Тільки велика.

— А на що хворіє велика свинка, ти не питався у Фокса?

— Вона здорова. А в маленької свинки не буде дітей, бо вона самець і не має пари.

Вони отак люб’язно розмовляли аж до самого дому, і Сава був переконаний, що мама його знову любить.

Сава все одно не зміг би прожити без зоопарку. Йому здавалося, що це уже назавжди. Навіть подорожувати не хотів, хоч на це була своя причина. Хлопець боявся нових людей. Все це зовсім не означало якогось там комплексу неповноцінності. Сава й не думав про таке ні в дитинстві, ні потім. Все життя його намагалися принизити і не могли викликати нічого, крім почуття самотності. Всі ми по-своєму самотні, правда ж? Тільки велика близькість іншої людини дає нам щастя, але рано чи пізно ми прагнемо повернути собі звичну самотність.

…Сава — це боротьба з самотністю, абсурдна і дитинно-зворушлива. Ми знаємо, що вона закінчиться поразкою.

Кожен прожитий день має певну цінність, але, коли вони всі ліпляться докупи, виникає розгубленість і безпомічність: одноманітні дні, не кращі й не гірші, сіються між байдужими пальцями часу. Господи, та ж усі люди відчувають одне й те ж, чому вони бояться в цьому признатись? Все було колись сказане, писати немає чого, говорити також. Тільки на те дав нам бог здатність забувати, щоб ми не придумували собі щось нове.

Цілий всесвіт мислить однаково, і за межі його не вирвешся. У нас ще не виникла проблема тікати з Ерідана. Тут таке чисте повітря і можна мити голову дощовою водою, не остерігаючись радіації й отруйних хімікатів. Космічні кораблі-гіганти демонтували і наробили з них купу потрібних речей: туристські ракети, хатки для собак, сковорідки, оправи для окулярів, водопровідні крани, рушниці для полювання на птахів і ласків…

Чому отой дідусь-художник малював квіти, які завжди були і будуть, а не намалював останнього у світі лева?

На його клітці висіла табличка з таким написом: «Останній у світі Лев». Його фотографії були у всіх шкільних підручниках: добродушний величезний звірисько з жовтувато-срібною гривою. В кіосках продавали набори кольорових листівок про життя лева Сильвестра: «Лев спить», «Лев умивається», «Лев сердиться», «Лев снідає».

Лева малювали й художники, тільки Сава про це пізніше довідався. Він знав лише одного художника, котрий малював квіти так, що здавалось, ніби в світі нема нічого, крім квітів, ніби вони єдині живі істоти на все бездонне провалля з галактиками, червоними й білими карликами, зоряною пилюкою і смертоносними випромінюваннями.

Людям малося б від того робитися спокійно й затишно, але вони проходили повз картини, тільки краєм ока позираючи на них. А Сава згадає ті квіти лише тоді, коли стане дорослим і навколо буде мертва пустеля з чорними гострими каменями, звернутими вістрям в небо.

Саву змушував іти додому тільки голод. Лев Сильвестр прогулювався по просторій клітці, нетерпляче порикуючи. Нарешті доглядач приносив червоне, з кров’ю, м’ясо. Сава відвертався. Не тому, що це видовище видавалося йому диким: все, що робив лев, було гарним. Сильвестр мав уже стерті зуби, і йому доводилось довго і важко пережовувати їжу. Напевно, він соромився того, бо відходив у глибину клітки, де міг сховатися від людських очей.

Сава зітхав і казав: «Я прийду потім». Не то до лева, не то до наглядача, який час від часу навідувався поглянути, чи хтось не дражнить Сильвестра.

В погожі, сонячні дні посипані піском стежки перетинали мурахи, лаштуючись у далекий похід, а може вертаючись з походу. Вони були такі маленькі, що швидко стомлювались. Сава часто коло них спинявся й іноді, уже прийшовши додому, зауважував, що приніс на сорочці або штанцях кілька мурашок. І вертався, щоб віднести їх назад, на те саме місце. Хлопчику дуже подобалося це робити. Вік відчував, що йде не сам, а з кимось. Це нагадувало таємну гру, бо треба було йти обережно і весь час пам’ятати, що несеш мурашок, а не кота, котрого досить пригорнути обома руками до грудей і гладити, щоб він поводився спокійно.

Лев Сильвестр помер вночі, коли біля нього не було нікого й наближалась осінь з холодними вітрами й дощем. В газетах писали, що він помер уві сні, а значить легко. Напевно, Сильвестрові приснився такий страшний сон, що його старе, слабке серце не витримало і розірвалось від розпачу.

Сава плакав біля порожньої клітки. Він теж мав колись померти, беззубим і сивим. Хтось його втішав, проте хлопчик ще більше зіщулювався, притискаючи до колін запухле від сліз личко, тим паче, що його намагалися заспокоїти безглуздими обіцянками. «Ось побачиш, з нього зроблять опудало, поставлять в музеї, і ти зможеш навіть його погладити. Він буде ще кращий, ніж живий…»

«Що за дивна дитина! — казала мама знов і знов паперовому чоловікові у перервах між обіймами на твердій канапі в його кабінеті. — Що за дивна дитина! Я не здатна виховати з нього справжнього мужчину. Тут конче потрібна чоловіча рука».

«Авжеж…» — відповідав паперовий чоловік і змушував себе заплющити очі. Він не збирався одружуватися з матір’ю Сави і взагалі з будь-якою іншою жінкою. Йому було уже сто шістдесят років, але він добре зберігся, хоч трохи й тхнув музейною пилюкою.

Жінка ображено вмовкала, потім вкладалася зручніше, і чоловікова шкіра всотувала вологість її тіла, залишаючись сухою.

…Лев Сильвестр стояв на помості, войовниче вишкіривши вставлені зуби і погрозливо блискаючи скляними очима. Гладити його не дозволялось навіть дітям. Все-таки це був останній справжній лев на цьому світі. Батьки могли купити дітям лише іграшкових левів, яких було тисячі й усіх звали Сильвестрами. Щоб Сава заспокоївся, мама купила йому теж такого лева, і він клав його коло себе, коли спав, проте до зоопарку