Читати книгу - "Господар"

Дні його дитинства були погідні й спокійні. Сава подорожував у думках і снах.

VII.Самотність удвох

Через десять років Сава виріс вдвічі, набрався сили і, хоча й перестав ходити до зоопарку, ще не став дорослим. Він так і залишився дикуном, тобто не зміг прийняти стереотипу, без якого неможливо спокійно й безболісно проживати на цьому світі.

Лице й тіло він мав гарне, досконале, любив запливати далеко в море, не думаючи в цей час ні про що, навіть про смерть. Може, він відчував, що проживе дуже довго і помрб не самотнім. Ласки, залишені на Ерідані, потроху повиздихали від невідомих хвороб. Сава не мав з того втіхи, не почував особливих жалощів. Його вада, на думку марновірних людей, була спричинена чаклунськими витівками цих тварин, котрі, власне, й не вартували, щоб з ними панькалися, відправляючи на Селію.

Коріння було пущено доволі міцно. Народжувались діти, будувались міста, одні — більш комфортабельні, другі — менш, залежно від близькості до промислових об’єктів.

Але все було не те. З покоління в покоління у кров передавався панічний страх; переселенці, котрі прийшли в інший світ, схожий на рай і пекло водночас, але аж ніяк не на обжиту планету Земля. В дитинстві ми не знали, що ми чужаки, але згодом від нас не могли цього приховати. Коли доводилось зустрічати надто багато людей, стривожених і замкнених у собі, яких не втішали ні вітер, ні ласкаве сонечко, ні калюжі після дощу, ні звірі в клітках чи птахи в небі.

«Вони самі не знають, що хочуть! — говорив сусід Савиній матері. — Якого дідька травмувати дитячу психіку».

«Фізична травма іноді буває болючіша, ніж психічна! — відповідала Савина мама. — Може, я так думаю тому, що маю сина. Мені все життя буде здаватися, ніби його народила інша жінка, а мені підло підкинули це дитя. Ми з пізнього покоління переселенців і беззахисні. А тут не обійдешся без твердої чоловічої руки…»

Савина мати була гордою жінкою, хоч їй і довелось багато вистраждати. Вона не покинула Саву. Не одружилася з паперовим чоловіком, який невдовзі захистив дисертацію, основою якої були дослідження над Савою, і незабаром помер від якоїсь інфекції. Вона б могла вийти заміж навіть після цього, але їй раптом стало усе байдужісінько.

Вони перебрались з сином у маленький будиночок неподалік від моря, що складався з двох кімнат і кухні. Чим вони жили, сам бог знає. Мати годинами сиділа коло воріт і розмовляла з ким-небудь про себе і про Саву. Були то сусіди, випадкові перехожі. Виглядало, наче їй хотілось розмовляти з усім світом. В негоду мати зачинялась у своїй кімнаті й слухала радіо. Їла вона так мало, наче вирішила померти з голоду.

Закінчивши в чотирнадцять років школу і винісши звідти небагато знань, Сава пішов працювати. Ніяких бажань продовжувати навчання він не мав, та й хто б його утримував?

Сава влаштувався на невеличке риболовецьке судно. Море віддалило його ще більше від ласків. Робота була неважкою: допомагати рибалкам закидати й витягати сіть, перекладати живу рибу в бочки. Сава не звик до того, що зловлену рибу вбивають, а не відпускають на волю. І одного дня не встав о третій ранку, щоб іти на пристань, а тільки прокинувся, дивлячись з ліжка, як сходить сонце. Цей схід сонця він запам’ятав на все життя. Сонце незворушно виринало з-за збурених хвиль. Сава несподівано порівняв його з матір’ю, яка теж була незворушною, назавжди замкненою в собі. Все, що вона говорила, було неправдою. Сава знав, що неправда служить їй захистом. Мати не покинула його, і він її нізащо не покине. Він і так завдавав їй чимало прикрощів. Тільки б її не забрали до божевільні. Йому треба частіше бувати вдома. Материні розмови з перехожими й сусідами геть йому остогидли. Він і знайшов таку роботу, щоб менше потрапляти матері на очі. Рибалки не звертали уваги на його роги і взагалі мовчали, бо треба було працювати.

Сава перевернувся на бік, провівши долонею по гладенький стандартній стіні, де на цвяшку висів пучок прив’ялої трави. Вона міцно пахла, і Сава, ще не встигнувши вирішити, що ж він робитиме сьогодні, заснув знову.

Прокинувся він години через дві. Небо спохмурніло, збиралося на дощ. Сава згадав, що треба нагодувати курчат і не випускати їх з хліва, щоб даремно не мокли під дощем. Треба віднайти куртку, в якій він піде до міста в крамницю. І прополоти квіти.

Сава встав і, прибираючи постіль, посміхався сам до себе. Йому треба було зовсім небагато, щоб порадіти. Така гарна книжка, яку він позичив у бібліотеці… Він дочитає її сьогодні ввечері, дізнається, що ж трапилось з Робінзоном Крузо, чи повернувся той додому. Цей чоловік жив наче на іншій планеті, стільки перебув, стільки переробив усякої роботи. Йому ніколи не було нудно. Невже на маленькій Землі існували такі великі океани й острови, не нанесені на карти? Це, напевно, вигідно. Неможливо жити так довго самому. Страшно. Людина мусить бачити вдень хоч одну людину. Вона навчиться розмовляти сама з собою, ліпити з глини глечики, випалювати їх в печі, шити одежу зі звіриних шкур, плести лозові кошики, але ввечері їй все одно стане страшно, бо все це вона робитиме лише для себе. Якось вона подумає: «Навіщо мені все це? Я ж можу жити вільно. Їсти виноград замість хліба, не носити ніякого одягу, а просто блукати собі по острову, де нема ніякої небезпеки».

Може, згодом Робінзон Крузо так і зробить. На подвір’ї хлопець озирається на мамине вікно. Зоно зачинене. Сонце не проникає в її кімнату через віконниці.

Судно уже далеко в морі й повернеться після обіду. Хлопець пробував пригадати кожного з команди, але всі вони зливаються для нього в одне. Мовчазне похмуре лице, порізане зморшками й чорне від смоли та сонця. Якщо вони й розмовляли, то, напевно, в сім’ї або в кафе після роботи, добряче підпивши.

їм було все одно, що робити, аби робити. Вони не могли без роботи, померли б, якби її відняли в них. А в дитинстві могли, напевне, годинами сидіти перед кліткою в зоопарку або бездумно спати в траві, не відчуваючи наближення грози.

Сава тут був чужий. Рибалки бачили, як його пересмикувало, коли спіймана риба билася об палубу і він замість того, щоб кидати її в бочку, намагався зіпхнути хоч кілька за борт. Сава нарешті заробив добрячого лупка від бригадира, котрий називав його