Читати книгу - "Осінь патріарха"

шлях і повів його в пітьмі, не торкаючись до нього, освітлюючи дорогу вогнем свого безсоння; залишивши прокаженого серед трояндових кущів, він знову перерахував у темряві вартових і повернувся до спальні; йдучи повз вікна, побачив у кожному однаковісіньке море, квітневе Карибське море, - він глянув на море двадцять три рази підряд: воно було, як завжди у квітні, схоже на золотаву драговину; пробило дванадцяту; разом з останнім ударом він відчув пронизливий жах, подібний до тихого свисту всередині своєї грижі, - цей звук заповнив усе, він став і світом, і вітчизною; зачинивши двері на три замки, три засуви і три защіпки, він помочився в переносний пісуар, - насилу видушив з себе дві краплі, чотири краплі, сім трудних крапель, упав долілиць на підлогу і відразу ж заснув; йому нічого не снилося, а за чверть до третьої він прокинувся, увесь мокрий від поту, тремтячи, як у лихоманці: йому здалося крізь сон, що хтось дивиться на нього, - хтось зумів увійти сюди, не відсуваючи засувів: “хто тут?” - спитався він, але нікого не було; він заплющив очі і, знову відчувши на собі чийсь погляд, розплющив їх, переляканий, - і побачив Мануелу Санчес, котра походжала його спальнею, Мануелу Санчес, котра увійшла, не відсуваючи засувів, бо могла самохіть проходити крізь які завгодно стіни, - “о Мануело Санчес, моя лиха годино, Мануело Санчес у мусліновій сукні, з жариною троянди в руці, з солодким подихом, скажи мені, що це не ява, а марення! - благав він, - скажи, що це не ти, скажи, що це смертельне зомління - не від твого солодкого подиху!..” - але то була вона, і то була її троянда, і її гаряче дихання, - сильніше й глибше, ніж дихання моря, воно, наче свавільний приплив, сповнювало пахощами його спальню: “Мануело Санчес, моє нещастя, ти, що не була позначена на моїй долоні, ані на моїй кавовій гущі, ні бодай у мисках з водами моєї смерті, не відбирай мого повітря, мого сну, темряви цієї кімнати, куди зроду не заходила і не повинна була заходити жодна жінка, погаси цю троянду!” - квилив він, шукаючи навпомацки по стінах вимикача і натомість знаходячи тільки Мануелу Санчес, своє божевілля: “хай тобі чорт, чого це я маю знаходити тебе, якщо я тебе не губив? Хочеш - візьми мій дім, забери всю вітчизну з її драконом, але дай мені увімкнути світло, скорпіоне моїх ночей, Мануело Санчес, моя грижо, суча дочко! - загорлав він, гадаючи, що світло звільнить його від чаклунства, - заберіть її звідсіля, заберіть її геть від мене, жбурніть її в море з якорем на шиї, щоб вона нікого більше не мучила сяйвом своєї троянди!” - криком кричав він з переляку в коридорах, місячи в пітьмі коров’ячі кізяки і, спантеличений, питав себе, що ж це скоїлося в світі, коли вже має бути восьма година, а в цьому притулку пройд усі ще й досі сплять: “ану вставати, сволото!” - заволав він, і скрізь миттю засвітилися вогні, о третій ночі заграли зорю, сигнал підхопила портова фортеця, гарнізон Святого Ієроніма, інші казарми країни, - злякано забряжчала зброя, почувся шерех троянд, які розтуляли свої пелюстки, хоч нічна роса мала впасти лише через дві години; жінки, як сновиди, заходилися витрушувати килими під зоряним небом, знімати ганчір’я з кліток зі сплячими птахами, міняти прив’ялі квіти у вазах на нові, зірвані серед ночі; заметушилися муляри, поспіхом зводячи стіни і збиваючи з пантелику соняшники золотими сонцями з фольги, наліпленими на шибки, аби не було видно, що в небі й досі ніч, у домі - неділя, двадцять п’яте, а в морі - квітень; китайці-пральники, галасуючи, стягали з ліжок останніх сплюхів, щоб забрати брудні простирадла, сліпі ясновидці пророкували: “кохання! кохання!” - там, де його й сліду не було, заморочені урядовці натикалися на курей, які вже неслися, ніби й для них настав понеділок, хоч по шухлядах архівів ще лежали вчорашні яйця; терміново скликали засідання уряду, і в конференц-залі товкся ошелешений люд та гризлися пси, а він, засліплений цим раптовим днем, продирався крізь натовп нахабних підлабузників, які проголошували його рушієм світанку, верховодом часу та володарем світла, і тільки один офіцер з верховного командування одважився зупинити його у вестибюлі й, виструнчившись, доповів: “мій генерале, зараз тільки п’ять хвилин на третю, чи то пак, на четверту”, - а він, зацідивши сміливцеві у вухо, заревів на всю горлянку, щоб увесь світ чув: “зараз восьма година, чорти б вас ухопили, я сказав - восьма!” Коли він прийшов до Бендісьйон Альварадо, та спитала: “ти звідки? чого це тебе наче тарантул укусив? чого ти вхопився за серце?” - а він, не сказавши ні слова, повалився в плетене крісло, прийняв руку, але зразу ж забувся і знову приклав її до грудей, тож Бендісьйон Альварадо, тицьнувши його пензликом для розмальовування пташок, здивовано спитала, чи він, бува, не корчить із себе сина господнього, раз отак закочує очі до неба та притуляє до грудей руку, і він знову промовчав, знічений, і, лайнувшись подумки, грюкнув дверима й пішов собі геть; він тинявся палацом, засунувши руки в кишені, - щоб не лізли, куди не слід, - і дивився у вікна: дощ патьоками стікав по місяцях зі сріблистого металу та зірках із фольги, яких поналіплювали на шибки, аби о третій дня здавалося, ніби вже восьма вечора; він побачив закляклих вартових у патіо, сумне море і дощ Мануели Санчес у своєму місті, де її не було, побачив моторошно безлюдні покої, стільці, перекинуті догори ногами на столах, - і відчув неминучу самотність від однієї лише гадки про ще одну ніч без неї: “хоч би забути той клятий вальс, це найболючіше!..” - зітхнув він, і йому стало соромно перед самим собою; він не знав, куди подіти безпритульну руку, щоб не прикладати її до серця, і врешті-решт приклав її до заколисаної дощем грижі: це було однаковісінько, бо вона мала ту ж саму форму, ту ж саму вагу, так само боліла, - це було так нестерпно, все одно, що тримати на долоні власне живе серце, і тільки тепер він збагнув, чого то йому казали з давніх-давен, що серце, мовляв, - це третє яєчко, чорти б його взяли; відійшовши од вікна, він заметався по конференц-залу, мордований болісним неспокоєм довічного президентства: йому було так зле, ніби десь там у душі застряла риб’яча кістка; блукаючи палацом, він забрів на засідання уряду і присилував себе слухати доповідь про фінансовий стан, як завжди, нічого не чуючи й не розуміючи, - ті балачки тільки наганяли на нього сон, - і раптом щось невловне промайнуло в повітрі, міністр фінансів замовк, і всі як один утупилися в свого президента, розглядаючи його крізь щілини панцира, який тріснув од болю, і сам він побачив себе, самотнього та беззахисного, край столу з горіхового дерева, та аж затремтів од того, що його застукано зненацька в такому жалюгідному, як на довічного президента, стані: з