Читати книгу - "Леонід Кравчук"

в розірванні зв’язків з Росією та в ненаданні російській мові статусу другої державної.

Народ усе частіше закликали на вулиці – і люди виходили з гаслами протесту. У вересні 1993-го Леонідові Кучмі не залишилося нічого іншого, як піти у відставку. Тоді ж під тиском масового невдоволення, у першу чергу – хвилі шахтарських страйків, Верховна Рада прийняла рішення про дострокові парламентські і президентські вибори. Загалом поведінка української влади у 1992—1993 роках увійшла до підручників з економіки як класичний приклад того, як не треба проводити господарські реформи. У 1993 році рівень інфляції в Україні становив 10 200% і, за оцінкою Світового банку, був найвищим у світі. Навіть після деякої стабілізації у 1994 році середня зарплата в Україні дорівнювала (в еквівалентному підрахунку) 25-ти американським доларам, тоді як у Росії цей самий показник сягав 100 американських доларів. Саме в цей момент остаточно виявилася слабкість економічних аргументів, котрі до того часу являли собою фундамент політичної незалежності. Адже в грудні 1991 року багато українських громадян голосувало за самостійність з розрахунку на те, що Україна має кращі шанси вижити як самостійна держава, а не як республіка у складі СРСР. За умови проведення економічних реформ це відповідало істині. Але коли замість обіцяного благополуччя жителі України одержали погіршення свого матеріального становища, 52% з них, за даними соціологічного опитування, після першого року самостійності уже шкодували за СРСР. А навесні 1993-го відомий астролог Павло Глоба пророкує: «Леонід Кравчук швидко видихнеться і піде зі сцени до кінця року».

Дострокові вибори

Політ над прірвою

Попри астрологічні прогнози, Кравчук утримався на посаді. Правда, той самий Глоба напророчив відставку Кучми з прем’єрського поста, що таки сталося. Крім того, складаючи прогноз для всієї України, Глоба заявив: «Рік 1993-й стане для країни піковим роком польоту над прірвою». Справді, про той рік газети писали, як про «рік на мінному полі». Після оприлюдненого пророцтва Леонід Макарович зустрівся з астрологом особисто. Бажання виявив сам Павло Глоба. До того часу колишній головний ідеолог з провидцями ніколи не стикався. «Я зрозумів, що він – підготована людина, – ділився потім враженнями Леонід Макарович у книзі «Президент». – Він не просто говорить, він має астрологічні календарі. Я зрозумів, як він будує пророцтва, віщування, які наукові категорії вживає». Поки що все, що віщував астролог на 1993 рік, збувалося. Про рік наступний, 1994-й, він нічого не говорив. А Кравчук, у свою чергу, не питав. Але, як і слід було сподіватися, з кожним наступним роком ставлення до нової української держави і її політики сильно різнилося від регіону до регіону.

Найбільш національно свідомий Захід України надавав повну і безумовну підтримку державним реформам. Проблема полягала в тому, що, як традиційно аграрний регіон з дуже сильними консервативними настроями, Галичина не могла представити всій Україні зразка економічного процвітання. Дещо нижчим, однак все ж таки порівняно досить високим, був рівень підтримки української самостійності у двох інших західноукраїнських регіонах – Волині і Закарпатті. Ситуація в останньому ускладнювалася відродженням тут русинського руху, зокрема того його крила, яке вимагало приєднання Закарпаття до Угорщини, Словаччини чи навіть Росії. Україномовна і також значною мірою сільська Центральна Україна теж прийняла без будь-яких застережень існування української держави, але ніяк не виявляла своєї відкритої підтримки через загальну політичну апатію свого населення – за винятком хіба що жителів Києва. Зовсім інакшим було ставлення населення Сходу і Півдня України. Як жителі регіону з високим рівнем індустріалізації, вони найбільше відчули на собі вплив економічної кризи, яка, очевидно, найдошкульніше зачепила великі підприємства. Обмежені й обережні спроби київського уряду у 1992—1993 роках ввести в дію закон 1989 року про державний статус української мови викликали хвилю активізації російськомовного населення, настрашеного наступом «українського націоналізму». Підтримка української самостійності станом на весну-літо 1994 року була тут мінімальною, натомість частка її противників коливалася від 30 до 60% населення. Їхні вимоги були спрямовані не на подальше прискорене реформування, а на повернення назад до державного соціалізму і Радянського Союзу.

Хоча в той же час на міжнародній арені Україна здобула чималих успіхів. Зокрема, у лютому 1993 року Леонід Кравчук побував з офіційним чотириденним візитом у Великобританії. Основною частиною візиту були переговори президента України з прем’єр-міністром Джоном Мейджором, результатом яких, зокрема, стала підписана угода про технічну допомогу Україні та намір Великобританії підтримати економічну, політичну й адміністративну реформи в країні. Під час цього візиту Леонід Макарович був прийнятий англійською королевою в Букінгемському палаці – разом з дружиною Антоніною Михайлівною завітав на ланч. «Ми зіткнулися з ситуацією, коли Україна прийшла в світ, а в світі її не знають», – говорив потім Кравчук, і це стосувалося не лише підсумків візиту до Великої Британії, а взагалі – сприйняття України в світі. Здебільшого, за спостереженнями президента, Україну сприймали частиною в кращому випадку – Радянського Союзу, в гіршому – Росії. А наприкінці 1993 року радіо «Свобода» передало: «Зовнішня політика – найяскравіша сторінка дворічного періоду існування історії суверенної України. Це саме та галузь, де протягом двох років відбулося найбільше подій і вони найрельєфніше засвідчили становлення молодої української держави. Київ у своєму протистоянні з Росією одержує чудовий шанс здобути потенційних партнерів на своїх західних рубежах». На початок 1994 року Україну визнало 145 держав, а дипломатичні відносини були встановлені з 132 державами. У Києві – 50 іноземних посольств, 44 дипломатичних представництва є в іноземних країнах. У розвитку міжнародних стосунків заслуга Леоніда Кравчука безперечна. Проте внутрішні протиріччя далі розривають Україну.

Криза влади

Головним винуватцем внутрішніх і зовнішніх невдач української держави була «партія влади», що складалася головним чином з представників старої номенклатури. Вони ототожнили свої інтереси з українською самостійністю не стільки з патріотичних, скільки з прагматичних міркувань. Після краху марксистсько-ленінської ідеології національна ідея забезпечила нову легітимацію їхньої влади. Вони стали господарями ситуації, не маючи більше потреби озиратися на вказівки й команди з Москви. Зберігаючи за собою керівні пости, діюча українська влада могла наживатися в умовах гіперінфляції за рахунок дешевих державних кредитів. Це поставило давніх опонентів влади, діячів демократичної опозиції, перед дилемою: треба боротися проти цієї влади, ризикуючи послабити українську державу, чи, навпаки, йти на союз з колишніми комуністами ради зміцнення української незалежності. Два роки тому, в 1992-му, професор Мирослав Попович констатував крах національної ідеї в Україні. Патріотичні організації дедалі частіше ставали на націонал-радикальні позиції. В тому, що відбувалося в Україні, демократичні сили звинуватили Леоніда Кравчука. Головним опонентом діючого президента став один із лідерів