Читати книгу - "Приворотне зілля"

запросити, і стояла, спостерігаючи за кожним рухом подруги.

- Так що, не пройшов зуб у вашого колеги?

- Та ні, мається бідолашний. На тебе одну сподівання. - Петро допитливо глянув на поштарку.

Вона явно насолоджувалася тим, що може стати в пригоді цьому молодому міському та красивому, а тому не поспішала з відповіддю. Дівчина замислено кружляла по клубній підлозі, і міцні руки її кавалера стискали гнучку талію.

- Ну! - не витримав Петро.

- Та я в принципі говорила з бабусею своєю… - вона цідила слова, як дурну самогонку, по краплині. - Вона мені не рідна бабуся, а так, родичка… Так сказала, може, допоможе з зубом.

Лейтенант відчув, як з глибини душі піднімається захват, справжній захват від вдало проведеної операції. Але він стримався і тільки запитав:

- А як її кличуть?

- Кого? - не зрозуміла Наталка.

- Ну, цю бабусю твою нерідну.

- Баба Кабачиха. Її всі так називають. А що?

- Та нічого. - І Петро ще міцніше обхопив поштарку, від радощів вихиляючись у якомусь зовсім уже незрозумілому па.

Тільки не подумайте, що ми щось наплутали. Лейтенант радів зовсім недарма. Здавалося б, велике щастя - ну, сказала дівчина, що її бабця зуби замовляє. Але той, хто коли-небудь працював з людьми, а тим більше намагався отримати від них необхідну інформацію, зрозуміє Петрову радість, а особливо враховуючи те, що діяти хлопцеві доводилося під чужою легендою у фактично ворожому оточенні, а в таких ситуаціях і одне слово буває на вагу золота.

Тим часом повільна музика скінчилася, Наталка нарешті зняла руки з лейтенантових плечей. Без будь-якого попередження диск-жокея із динаміків полинув справжній-справжнісінький рок-н-рол. Народ радісно загукав та потрошку почав відокремлюватися від стін. Наталка з викликом подивилася на Петра і повела плечима так, що у низькому викоті сукні заздригалися-затанцювали груди. Видовище було захоплююче, і хлопець дійсно очей не міг відвести від цього бурхливого танцю. Навіть не помітив, коли до них приєднався третій танцюрист, а точніше танцюристка.

Вона випадково (а чи випадково?) зачепила Петра струнким стегном, так що хлопець відірвався від споглядання поштарчиних принад.

- Ну, як наші дівчата танцюють? - з викликом запитала Леся, а це вона покинула свій куток, щоб приєднатися до швидкого танцю.

- Чудово! - відповів Петро, демонструючи добру реакцію і володіння собою.

Під час виконання свого завдання, а саме так, на лейтенантову думку, треба було трактувати останній танець, він трохи забувся про Лесину присутність, зате вона ні про що не забулася і, судячи з усього, не збиралася відступати під напором старшої товаришки.

Так вони і танцювали втрьох посередині зали, викликаючи недобрі погляди місцевих хлопців з-попід стін. Дівчата намагалися не зустрічатися поглядами, але якби зустрілися, повітря обов’язково вибухнуло б, стільки внутрішньої напруги було у цьому сільському рок-н-ролі, стільки енергії вкладали вони в кожен рух, у кожен поворот. Петро намагався витримати цей скажений ритм, але скоро перетворився у щось на кшталт кордебалету, тобто тло, на якому відбувалася дивна сутичка подруг. Під кінець у нього навіть ноги заболіли, хоча за своїми фізичними кондиціями лейтенант міг би танцювати до ранку.

Вся зала спостерігала за подіями - хто з захватом, хто з підозрою, хтось перемовлявся стиха, не випускаючи цигарок з рота.

Тому коли до Петра підійшли разом з останніми акордами і хрипким голосом запропонували прогулятися на свіже повітря, ні він, ні дівчата не здивувалися.

- Там хлопці поговорити хочуть, - сказано було Петрові, і він зрозумів, що це означає.

У залі зависла тиша. Диск-жокей не квапився з наступною музикою, очікуючи, поки міський гість у супроводі почту полишить танцювальну залу. Йому теж не подобалось, що цей приїжджий залицяється до їхніх дівчат, ще й до двох одразу. Та й скажіть, хто б таке витерпів?

На вулиці вже було поночі, і хоч над клубними дверима жовтів ліхтар, це не робило подвір’я світлішим, швидше навпаки - заважало очам звикнути до місячного світла.

Петро вийшов на ґанок і поворушив могутніми плечима, роздивляючись. Подальший сценарій був більш-менш зрозумілим. Єдине - треба було слідкувати, щоб ніхто не підкрався ззаду, а тому триматися ближче до стіни клубу.

Темні постаті курили цигарки. Петро налічив п’ять вогників. Трохи далі можна було розрізнити групу уболівальників. Шнир, що викликав на розмову, ушився і не заважав. Це не було надто небезпечним. Завдяки спеціальній підготовці у конфліктних ситуаціях лейтенант почувався, як риба у воді. Він прийняв бойову стійку - не ту, що ми бачимо у каратистів по телевізору, ні, просто розслабив плечі і напівзігнув коліна, розподіливши рівномірно вагу тіла. У такій позиції він був готовий до будь-якого нападу.

- Ну що, будемо битися? - гучним голосом запитав Петро, адресуючи свої слова постатям з цигарками.

У ворожому стані розгубилися від такої відвертості. Петра це цілком влаштовувало.

- Ну, навіщо викликали? Битися? То давайте. Хто сміливий? Підходь! - Він навмисне форсував звук, щоби збити супротивника з пантелику та посіяти сумнів у його серці. Бо хто ж не почне сумніватися, коли людина кидає виклик одразу п’ятьом?

- Ти цеє… не дуже, - невпевнено обізвався хтось із нападників.

- Що не дуже? - Петро зробив крок уперед, не забуваючи слідкувати, щоб ніхто не опинився у нього за спиною. - Ти битися хочеш? Давай!

Вони, безперечно, не очікували на таку агресію, а тому просто не знали, що сказати. Тіні розгублено переминалися з ноги на ногу.

- Так що, будем битися чи ні? - Лейтенант ще раз обвів поле бою поглядом, не припиняючи контролювати простір за спиною.

Бажаючих не знаходилося.

- Шмаркачі, - презирливо просичав Петро. Перемогу можна було вважати здобутою. Для переконливості хлопець плюнув собі під ноги, розвернувся й пішов назад до клубу.

Після такої легкої розправи з умовним супротивником лейтенант відчув приплив натхнення. Його навіть припинила турбувати дещо незвичайна ситуація з двома дівчатами, що на перетині їхніх інтересів він несамохіть опинився. А що - справа (читай Наталка) - одне, а почуття - інше. Одне одному не заважає. Хіба можна осудити спраглого, що хоче напитися з двох криниць?

Дівчата зустріли свого кавалера стурбованими поглядами. Він переможно посміхнувся, даючи зрозуміти, що така дрібниця, як розігнати зграю сільських хлопців, для нього нічого не варта. І не встиг розтулити рота, щоб сказати щось цинічне, як знову залунав повільний танець. Цього разу Леся, що стояла ближче, була першою, Петро з задоволенням запросив її, поклавши руки на стрункі стегна, а Наталка, в свою чергу, не пропустила нагоди для уїдливого зауваження на адресу конкурентки:

- А хіба тебе батько