Читати книгу - "Хотин"

гетьмана. Очевидно, пан Станіслав цього не забув.

— Наші жовніри — лайдаки, прошу пана! — вигукнув він запально. — Турки вже поряд, а будівництво проходить украй повільно! Жовніри поводяться, як немічні старці! Таке враження, що їх не годують.

Любомирський, намагаючись не потрапити ногою у свіжовириту землю, перескочив на невеличкий острівець із трави. Махнув рукою до челяді. Йому негайно подали коня.

— Це тіні, а не солдати, — кинув він, закидаючи ногу в сідло. — Якби не кавалерія, я волів би негайно повертатися до Кракова, щоби зустріти турків на міських мурах! Де їх набрано?!

— А на що ви сподівалися? — знизав плечима Ходкевич. — П'ятдесят тисяч лицарів лежать під Цецорою, і підняти їх зможе хіба що сурма Страшного Суду. Тож маємо розраховувати на те, що маємо.

— О, бідна пані Жолкєвська! — зітхнув Любомирський і похитав головою, скорботно опустивши обличчя. — Вона мусила подорожувати до Стамбула по голову улюбленого малжонека. Хіба не достойна жалю ця мужня жінка?

Ходкевич промовчав, і Любомирський продовжив:

— А пан Калиновський? Благородний шляхтич навіки згинув у хвилях Прута… А Конєцпольський? Здається, тільки вчора ми разом піднімали келихи, а тепер він змушений споглядати зі своєї темниці на синь Босфору! Бог відвернувся від нас під Цецорою, єдина в цьому причина.

— Пан Бог, його воля, був за нами. Не плутайте Божий промисел із помилками військових рейментарів та зрадою мерзенного Ґраціані!

– І це теж, і це теж, — погодився Любомирський.

— Але то минуле. Ми ще не знаємо, що станеться, власне, з нами. Треба мислити про це.

— Згоден із вами.

Трохи помовчавши, Ходкевич запитав:

— Як взагалі настрій у війську?

Любомирський зітхнув.

— Настрій поганий, щоб не сказати ще гірше…

— Чому?

— Цьому є декілька причин. І вони, як завжди, банальні. Це виплата утримання і зневіра у перемозі.

Ходкевич напружився. Кілька хвилин про щось думав. Вони поволі їхали перед валом, на якому подекуди працювали землекопи. Високий, із запахом свіжої землі, насип. Наїжачився гострими дубовими палями, вкрився хитромудрими укріпленнями, хижо вищерився гарматними стволами. Ходкевич не міг не відзначити вдалу, з точки зору фортифікації, побудову табору.

— Вони не вірять у перемогу… О Свєнта Діво! Скільки разів я жалкував, що минули часи Давнього Риму! І щоразу переконувався, що жаль цей небезпідставний. О пане Станіславе! Хіба легіонери Сципіонів не вірили в перемогу над Ґаннібалом навіть після нищівних поразок під Канами та Транзименським озером? Хіба терзалися сумнівами їхні наступники, коли заглиблювались у хащі германських лісів уже в часи безсмертного Октавіана Августа? Чи коли кидались у холодні хвилі серед берегових скель Британії? Чому в мене немає таких жовнірів?

Любомирський, в черговий раз погоджуючись, хитав головою. Він добре знав захоплення коронного гетьмана історією війн Давнього Риму, тому не сперечався.

— Ці залізні люди вміли переносити труднощі, а також вірили в себе. Тому й володіли більшою частиною цивілізованого світу… Ave Caesar, morituri te salutant[14]! Чуєте, пане Любомирський! Скільки мужності у цих словах, скільки самопожертви! Цезарю! Ті, що йдуть на смерть, вітають тебе! Хіба можна не захоплюватися цими героями?

— Але, наскільки пам'ятаю, ці слова говорили гладіатори… — невпевнено вставив Любомирський.

Ходкевич спалахнув:

— Не в тому річ! Цими словами найбільш влучно можна схарактеризувати римлян… А що у мене? Вони не вірять у перемогу…

— Але погодьтеся, на це є певні підстави. Табором поширилися чутки, що козаки перейшли на бік турків. Кажуть, вони не прийдуть.

Ходкевич миттєво повернувся з античних часів до проблем сьогоднішніх.

— Чому ж ви дозволяєте такі чутки? — зиркнув він на Любомирського. — Я волів би, щоб тих, хто розпускає такі плітки, не гаючись, карали.

— Але я так і дію! У моїх полках не наважуються навіть натякати на такі непотрібні теми! — Любомирський зробив відчутний наголос на словосполученні «моїх полках». Ходкевич зрозумів натяк, але не відповів нападом на напад. Дивлячись десь поперед себе, чітко промовив:

— Негайно оголосіть у війську, що в мене були посли від Бородавки та Сагайдачного. Козаки поспішають нам на допомогу і через кілька днів будуть тут.

— Добре. А це є правда?

— Для них, — Ходкевич показав пальцем на працюючих жовнірів, — правда!

— Бувають моменти, коли бажаєш стати простим жовніром! — зітхнув Любомирський.

— А от тут я з вами цілком згоден! — Ходкевич махнув рукою до гусарів, які супроводжували його, і чвалом погнав коня вниз порослим травою схилом. Туди, де широкою блакитною стрічкою, вигнутою, як кривий турецький ятаган, ніс свої води могутній Дністер.

Татари тримали в облозі невеличкий козацький табір уже три години. Спочатку, побачивши свою кількісну перевагу, кинулися, було, у наступ, але напоролися на щільний мушкетний вогонь і відкотилися. Козаки з неймовірною швидкістю робили залп за залпом, і шквал гарячого свинцю просто зніс, зрубуючи, як косар осоку, п'ять десятків найліпших нукерів Кантемір-мурзи. На зеленому килимі над Прутом застигли брудні плями вбитих вояків. Щось подібне коїлось і на протилежному березі річки. З печери час від часу гостро лунали постріли, і татари трималися від неї подалі. Обережно поглядали вони у темний отвір нагорі й одразу ховалися, налякані черговим пострілом, який вибивав бризки куряви зовсім поряд з допитливими головами.

Десь поруч із печерою несамовито волав поранений. Уже близько двох годин наповнював він округу нелюдським криком, що зривався на важкий стогін. Здавалося, там лежала не одна людина, а кілька грішних душ, які несамовито волали, вириваючись із пекельних пазурів. Іноді замовкав, тоді всі, хто це чув, з полегшенням зітхали. Хрестились або віддавали дяку Аллахові за те, що припинив муки нещасного. Однак скоро знову їх обдавало холодом жахливих криків. Поранений, зібравшись із силами, повторював і повторював свою страшну заупокійну.

— Грішна душа! — говорили козаки.

— Багато біди бусурманин на своєму віку наробив…

— Ніяк не відійде.

— А, собаці собача смерть! — махали другі.

Микиті було добре видно протилежний берег, густо зарослий підліском. Він щосили напружував зір, але нічого не міг розібрати в темному отворі печери. Десь там братчики, що про їхню долю він, наказний атаман, мав пектися як про власну. З ними Андрій. Суворий Непийпиво з першого дня, відколи Кульбаба з'явився на Січі, ставився до нього особливо. Чи то жалів? А може, просто до душі йому припав веселий непосидючий молодик? Урешті, що бачив у житті цей крицевий запорожець, окрім важкого військового життя? Не сидів він під вишнями з жартівливою дівчиною, не сватав її, потайки боячись піднесеного гарбуза. Не притискав до серця молоду дружину. Усе проміняв на шаблю, люльку, а коли час прийде, — на «жіночку, у чистім полі могилочку». Не знав і дитячого щебету, не вішав синові у головах