Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

було значущого, йшло, здавалося, від велетенського тіла, що його утворювала, повільно посуваючись повз шпалери людей, процесія, хай навіть вона була пройнята звичайною цікавістю, нічев’ям і стадним інстинктом.

Однак музика грала далі, день видався легкий, ясний, чудовий, і Ульріхові почуття погойдувались, мов балдахін над святими дарами, що їх несуть у хресному ході. Іноді Ульріх поглядав у дзеркала катафалка перед собою і бачив у них свою голову в капелюсі й плечі, а час від часу він помічав на підлозі повоу, поряд з оздобленою гербом домовиною, давні, не зішкребані до пуття після попереднього похорону невеличкі вощані лусочки, й тоді йому, хоч ніякої такої думки в нього цієї миті й не зринало, робилося просто шкода батька, як ото буває шкода собаку, що серед вулиці попав під колеса. Тоді погляд в Ульріха ставав вологим, і коли він переводив його повз своє чорне оточення на глядачів обабіч вулиці, ті мали вигляд строкатих, покроплених водою квітів, і думати, що все це бачить тепер він, Ульріх, а не той, хто прожив тут усі свої дні, до того ж любив урочистість куди дужче, ніж він, було так дивно, що йому здавалося майже неможливим, щоб батько не брав участи у проводах самого себе зі світу, який він вважав загалом непоганим. Це глибоко зворушувало, однак Ульріхової уваги не уникло й те, що аґент чи розпорядник на похороні, який вів цю католицьку процесією на кладовище й стежив за порядком, був високий, кремезний юдей років тридцятьох; його прикрашали довгі світлі вуса, з кишені в нього виглядали якісь папери, наче в керівника туристської групи, він забігав уперед і назад, то поправляв збрую на котромусь із коней, то нашіптував щось музикантам. Це чомусь нагадало Ульріхові про те, що батькового тіла останнього дня вдома не було, його привезли вже незадовго до похорону — згідно з навіяною вільним дослідницьким духом останньою волею, яка надала його тіло до послуг науки, і можна було з певністю припустити, що після того анатомічного втручання старого добродія зашиють абияк; отож за шибками, що віддзеркалювали Ульріхів образ, тепер котилася, притягуючи до себе всі ці високі, чудові, врочисті помисли, якась сяк-так зшита докупи річ. «Без орденів чи з орденами?!» — збентежено спитав себе Ульріх; адже він про це вже забув і не знав, чи вдягли батька в анатомці знов, перше ніж закрита домовина повернулася додому. Та й хто знає, яка доля спіткала Аґатину підв’язку; можливо, її знайшли, і йому неважко було уявити, як жартували з цього приводу студенти. Усе це було вкрай прикро, й від таких втручань реальности почуття його, після того як на мить округлилися й стали мало не гладенькою оболонкою живої мрії, знов розпалися на численні фраґменти. Він відчував лише абсурдність, безладну подрібненість людського облаштування і свого власного. «Тепер я у світі зовсім самотній. — подумав він, — якірна линва урвалася. я підіймаюсь!» Тепер його почуття знов убралися в цей спогад про перше враження, викликане звісткою про батькову смерть, а він тим часом простував поміж людськими стінами далі.

7. Від Клариси надходить лист

Своєї адреси Ульріх нікому зі знайомих не давав, але Клариса довідалася її від Вальтера — цей пам’ятав ту адресу так само, як власне дитинство.

Вона писала:

«Мій любчику… мій боягузливий зайчику… мій чику!

Знаєш, що таке чик? Я ніяк не можу до цього докопатися. Вальтер, мабуть, слабунчик. (Склади «чик», «чику» були скрізь жирно підкреслені.)

Гадаєш, я приходила до тебе п’яна? Я не п’янію! (Чоловіки п’яніють швидше, ніж я. Дивовижа.)

Але я не пам’ятаю, що тобі казала; не можу пригадати. Боюся, ти забереш собі в голову щось таке, чого я не казала. Я того не казала.

Але це буде в листі — зараз! Насамперед: ти знаєш, як відкриваються сни. Іноді вві сні усвідомлюєш: ти тут уже була, з цією людиною вже колись розмовляла або… Це так, немовби віднаходиш власну пам’ять.

Я не зі сну знаю, що то було не вві сні!

(У снах я завела собі друзів.)

Чи ти взагалі ще пригадуєш, хто такий Моосбруґер? Я маю тобі дещо розповісти.

Його ім’я раптом спливло знов.

Три мелодійні склади.

Але музика — це омана. Я хочу сказати, коли вона сама собою. Музика сама собою — це естетство чи щось таке; життєва слабкість. Та коли музика поєднується з видінням, тоді мури починають хитатися, і з могили сьогодення встає життя прийдешніх. Я ті три мелодійні склади не лише чула — я їх і бачила. Вони спливли в пам’яті. Зненацька усвідомлюєш: там, де вони спливають, є ще щось! Я ж бо вже якось була написала твоєму графові листа про Моосбруґера. Хіба про таке забувають! Тепер я чую-бачу світ, де речі стоять, а люди ходять так само, як вони це робили завжди, але тепер — чутно й зримо. Я не можу змалювати цього досить виразно, бо з цього спливли тільки три склади. Чи ти мене розумієш? Можливо, заводити про це мову ще й зарано.

Я сказала Вальтерові: «Хочу познайомитися з Моосбруґером!»

А він питає: «А хто такий цей Моосбруґер?»

Я відповідаю: «Приятель Уло, вбивця».

Ми саме читали газету; було це вранці, й Вальтер мав уже йти на службу. Чи ти пригадуєш, якось ми всі втрьох читали разом газету? (У тебе нікудишня пам’ять, ти, звісно, не пригадуєш!) Отож розгортаю я ту частину газети, яку мені дав Вальтер, — одна рука ліворуч, друга праворуч. І раптом відчуваю тверде дерево, я прицвяхована до хреста. Питаю Вальтера: «Чи не було ще вчора в газеті чого-небудь про залізничну катастрофу в Ческе-Будейовице?»

«Було, — відповідає Вальтер. — А чому ти питаєш? Невеличка катастрофа, загинув один чоловік чи двоє».

Я по хвилі кажу: «Бо в Америці теж сталася катастрофа. А де та Пенсільванія?»

Він цього не знає. «В Америці», — каже.

Тоді я йому: «Машиністи ніколи не зіштовхують локомотиви зумисне!»

Вальтер зводить на мене очі. Бачу, він мене не розуміє. «Звичайно, ні», — каже.

Я питаю, коли до нас прийде Зиґмунд. Вальтер з певністю не знає.

Ти, звісно, сам знаєш: зумисне, зі злим наміром машиністи своїх потягів, звичайно, не зіштовхують; тоді чому ж вони це роблять? А я тобі скажу: у величезній мережі рейок, стрілок і світлофорів, що покриває цілу земну кулю, всі ми втрачаємо силу сумління. Адже