Читати книгу - "Сіддхартха"

й .тягар. Дивне й підступне захоплення привело його до цієї останньої і найганебнішої залежності — гра в кості. Бо коли Сіддхартха перестав бути в серці саманою, він почав дедалі запекліше й несамовитіше грати на гроші й коштовності, хоч доти робив це тільки жартома й недбало: такі ігри, вважав він,— лиш для простих людей. Грати з ним боялись, і мало хто й важився, бо ставки він ставив високі, просто зухвалі. До грального столу гнала Сіддхартху нудь у власному серці, гроші мерзенні він програвав і за вітром пускав з лютою втіхою, бо тільки так міг відверто й глумливо виказати зневагу свою до багатства, цього кумира торговців. Отож грав він розгонисто й люто, грав, ненавидячи сам себе, знущаючись сам над собою, тисячі загрібав, тисячі викидав, програвав гроші, програвав коштовності, програвав заміський будинок, відігравав його, знов програвав. Той страх, той моторошний і гнітючий страх, що його відчував Сіддхартха, кидаючи кості, ставлячи високі ставки, той страх він любив і прагнув поринати в нього знов і знов, усе глибше й глибше, пройматися ним усіма фібрами душі, бо тільки в ньому ще відчував трохи щастя, трохи сп’яніння, трохи величного просвітку в своєму ситому, байдужному, нудному житті. І після кожного великого програшу Сіддхартха знов задумувавсь про багатство, ще гарячковіше бравсь за торгівлю, ще суворіше вимагав од своїх боржників сплатити борги, бо знов хотів грати, знов хотів розкидатися грішми, виявляти багатству свою зневагу. Програючи, Сіддхартха втрачав урівноваженість, утрачав терпець до недбалих платників, утрачав доброту до старців, утрачав бажання жертвувати й давати в позику гроші. Він, хто програвав у кості за вечір по кілька десятків тисяч і тільки сміявсь, у торговельних справах ставав чимдалі вимогливішим і дріб’язковішим, і вночі йому вже починали снитися гроші! І що частіше він прокидався від оцих осоружних чарів, що частіше бачив у дзеркалі в спальні своє все старіше, все бридкіше обличчя, що частіше поймало його почуття сорому і огиди, то частіше він рятувався втечею — втечею в нові азартні ігри, втечею у дурман плотських утіх та вина, а звідти — знов до нестримних нападів наживи та користолюбства. Так метався Сіддхартха у цій водоверті, метався і стомлювавсь, метався й старів, метавсь і наживав недуги.

А якось приснивсь йому віщий сон. Вечір Сіддхартха провів з Камалою, в чудовнім її гаю розваг. Вони сиділи під деревами, гомоніли, і Камала сказала сумні слова — слова, в яких чулась журба і втома. Вона попросила Сіддхартху розповісти про Гаутаму, все слухала і не могла наслухатись — про те, який чистий у нього погляд, які гарні й спокійні вуста, яка доброзичлива усмішка, яка умиротворена хода. Довго мусив Сіддхартха розповідати Камалі про Величного Будду. Нарешті вона зітхнула й промовила:

— Колись, а може, й скоро, я також піду за тим Буддою. Я подарую Величному гай і пристану до його вчення.

А потім Камала збудила в Сіддхартсі жагу, любовною грою і болісним палом прикувала його до себе, кусала і плакала, так ніби прагнула ще раз витиснути з цієї марної, минущої втіхи останню солодку краплю. Ще ніколи Сіддхартха так навдивовиж ясно не усвідомлював, як близько стоїть плотська втіха до смерті. Згодом лежав він обіч Камали, дививсь на її обличчя і під очима у неї та в кутиках вуст як ніколи виразно прочитав страшний знак — знак з тонюсіньких ліній, з ледве помітних зморщечок, знак, що нагадував про осінь і старість; зрештою, й сам Сіддхартха, якому щойно минуло сорок, уже помічав у своєму чорному чубі подекуди сивину. На вродливім обличчі у Камали була написана втома — втома від довгої дороги,кінці якої не було осяйної мети; втома, ледь помітне уже прив’ядання, а також зачаєний, ще не висловлений і, може, навіть іще не усвідомлений страх — страх перед осінню, страх перед старістю, страх перед неминучою смертю. Тяжко зітхнув Сіддхартха, попрощався з Камалою, і душа в нього була сповнена щему й потамованої тривоги.

Другу ніч Сіддхартха провів удома — з танцівницями, за вином; він хизувавсь перед людьми свого стану перевагами, хоч насправді уже їх не мав, пив багато вина. Далеко за північ дістався до ліжка, стомлений і все ж таки збуджений, ладен заридати й упасти у відчай, довго й марно намагався заснути і серце його стискалось від скрухи, яку він, здавалося, вже не знесе, від огиди, що нею просякло все його тіло, як і теплуватим, відразливим винним присмаком, аж надто сласною, марудною музикою, аж надто лагідними усмішками танцівниць, аж надто солодкуватими пахощами їхніх кіс та персів. Та ще більшу огиду, ніж до всього цього, відчув Сіддхартха до самого себе, до свого напахченого чуба, до винного духу зі свого рота, до в’ялої втоми і нехіті у власному тілі. Як той, хто переїв і перепив, а тоді з муками все вибльовує, радий, однак, що настала полегкість, так і Сіддхартха бажав у безсонні, у страшному напливі огиди позбутися цих насолод, цих звичок, усього цього безглуздого життя й самого себе. Аж на світанку, коли місто вже прокидалось і за вікном залунав перший гомін, Сіддхартха на кілька хвилин задрімав, поринув у напівзабуття, що було лиш подобою сну. І в ці хвилини приснився йому сон.

Камала держала в золотій клітці невеличку рідкісну пташку. Та пташка й приснилася Сіддхартсі. Снилось йому, ніби пташка, що кожен ранок стрічала співом, раптом оніміла. Сіддхартсі це впало в око, він підійшов до клітки й зазирнув усередину. Пташеня було мертве й лежало уже закоцюбле. Сіддхартха дістав його з клітки, хвилю потримав у долоні, а тоді викинув геть, на вулицю. І ту ж мить моторошний страх обійняв Сідхартху, і боляче стислося серце, так наче разом із мертвою пташкою він викинув усе найдорожче й найкраще, що мав.

Ще не прокинувшись зовсім від сну, Сіддхартха відчув невимовну тугу. Нікчемним здалося йому життя, яким доти він жив,— нікчемним, безглуздим; і ось не зосталось у нього в руках нічого живого, нічого хоч трохи цінного або такого, що варто було б зберегти. Він став самотній, порожній, немов опинився після кораблетрощі на березі.

Похмурий прийшов Сіддхартха до одного із своїх гаїв розваг, замкнув за собою ворота й сів під манговим деревом — у серці смертельний холод, у грудях жах; він сидів і відчував, як у ньому щось умирає, щось гасне, щось доходить кінця. Помалу зібрав він докупи думки, ще раз пройшов у помислах весь свій життєвий шлях —