Читати книгу - "Ті, що співають у терні"

акуратно складених дров, порубаних до підходящого для плити розміру. Посередині відкритого простору стирчали три невикорчуваних пеньки, що використовувалися як дровітні для рубання колод різної висоти.

Френка біля них не було — він обробляв масивну евкаліптову колоду, розтинаючи її так, щоб вона стала на найнижчу й найширшу дровітню. Стовбур два фути завтовшки лежав на землі, унерухомлений із країв залізними шпичаками. На ньому стояв, розставивши ноги, Френк і рубав його навпіл. Сокира з посвистом розсікала повітря, а її руків’я вжикало, ковзаючи вгору-вниз в спітнілих долонях Френка. Лезо, блиснувши над його головою, падало вниз розмитою сріблястою плямою, вигризаючи клинчастий вируб у твердому, як залізо, дереві з такою легкістю, немов то була сосна чи м’яке листвяне дерево. Тріски розліталися навсібіч, піт струменів голими грудьми та спиною Френка; а щоб рясний піт не сліпив очі, він пов’язав над бровами хустину. То була вкрай небезпечна робота: один невправний рух — і залишишся без ноги. На зап’ястях у Френка виднілися пов’язки для всотування поту, що стікав по руках, але самі руки були без рукавичок; пальці, стискали руків’я сокири легко і вправно, з дивовижною точністю спрямовуючи її лезо в потрібному напрямку.

Меґі сіла навпочіпки біля скинутої Френком сорочки та жилетки і заворожено спостерігала. Поряд лежали напоготові три запасні сокири, бо надміцна деревина евкаліпта вмить затуплювала найгостріше лезо. Взявши одну з сокир за руків’я, вона поклала її собі на коліна; їй захотілося навчитися володіти нею так само вправно, як і брат. Сокира була така важка, що дівчинка насилу підняла її. Колоніальні сокири мали лише одне лезо, наточене до такої гостроти, що ним можна волосину перерізати, бо сокири з подвійним лезом були надто легкі для евкаліпта. Обух такої сокири спеціально робили важким — у дюйм завтовшки, а крізь нього проходило руків’я, додатково закріплене невеличкими клинцями, бо якщо добряче розмахнутися, то погано закріплений обух може запросто зірватися з руків’я і, пронісшись у повітрі зі швидкістю гарматного снаряду, когось ненароком убити.

Надворі швидко сутеніло, і Френк рубав навмання майже інстинктивно, а Меґі, ухиляючись від трісок із легкістю, набутою з давно усталеною звичкою, терпляче чекала, поки він зверне на неї увагу. Наполовину перерубавши колоду, Френк судомно перевів дух, розвернувся в протилежний бік і знов розмахнувся сокирою, щоб підрубати другу половину. Проруб у колоді був вузький та глибокий — щоб зекономити дорогоцінну деревину і прискорити процес рубання; нарешті Френк добрався майже до середини стовбура, і тепер сокира при ударі майже повністю зникала у прорубі, а великі клинчасті тріски пролітали дедалі ближче до його тіла. Та хлопець не зважав на них, навпаки — ще швидше махав сокирою. Колода розполовинилася вдивовижу раптово, і Френк із граціозною легкістю підстрибнув, передбачивши цей момент іще до того, як лезо востаннє вгризлося в деревину. Половинки стовбура склалися, а хлопець приземлився поруч, усміхаючись, але не було в тій усмішці радості.

Френк був повернувся, щоб взяти нову сокиру, — і помітив сестру, що терпляче сиділа неподалік у чепурненькій, застебнутій на всі ґудзики нічній сорочці. Йому й досі було незвично бачити у неї на голові коротенькі скуйовджені кучері, а не довгі, перев’язані ганчірочками пасма, але він вирішив, що цей хлопчачий стиль личив сестрі, і йому захотілося, щоб такою вона й залишалася. Френк присів біля неї, поклавши сокиру собі на коліна.

— Як же ти примудрилася вибратися з хати, мала шибайголово?

— Я вилізла у вікно, коли Стю заснув.

— Стережися, бо перетворишся на дівчинку-шибеника.

— Ну то й що! Краще гратися з хлопцями, ніж самій із собою.

— Та ото ж. — Френк сів, прихилившись спиною до колоди, і втомлено повернув до сестри голову.

— Що сталося, Меґі?

— Френку, ти ж насправді нікуди не поїдеш, еге ж? — спитала вона, поклавши йому на стегно руки з обгризеними нігтями, і стривожено поглянула на брата; рот у неї був злегка розкритий, бо їй важко дихалося носом: його заклало, бо вона щосили намагалася стримати сльози.

— Може, й поїду, Меґі, — лагідно відповів він.

— Ой, Френку, не треба! Ти так потрібен мамі й мені! Якщо чесно, то я не знаю, що ми без тебе робитимемо!

Він гірко всміхнувся — його розвеселило, як Меґі мимовільно копіювала манеру розмови матері.

— Затям, сестричко: інколи все відбувається не так, як тобі хотілося б. Нас у родині Клірі завжди вчили працювати разом на спільне благо, ставлячи власний інтерес на останнє місце. Але я з цим не згоден: мені здається, що нам слід навчитися спершу думати про себе. Я хочу поїхати геть, бо мені сімнадцять, отже, час зайнятися облаштуванням власного життя. Але татко каже «ні», бо я потрібен вдома для блага усієї родини. І через те, що мені ще не виповнилося двадцять один рік, я мушу чинити так, як каже татко.

Меґі гаряче кивнула, щиро намагаючись розплутати клубок братового пояснення.

— Розумієш, Меґі, я вже давно і довго про це думав. Я таки поїду — і все. Знаю, ви з мамою будете за мною сумувати, але Боб зростає швидко, а татко з хлопцями за мною не сумуватимуть. Татка цікавлять лише гроші, які я приношу в сім’ю.

— Ти більше нас не любиш, Френку?

Він обернувся і рвучко обхопив сестру руками, обіймаючи й ніжно пестячи її з якимось зболеним задоволенням, у якому здебільшого переплелися смуток, біль та душевна спраглість.

— Ох, Меґі! Тебе та маму я люблю більше за інших разом узятих! Господи, ну чому ти не старша, бо тоді я зміг би з тобою поговорити по-справжньому? А може, це й краще, що ти ще мала, може, й краще…

Намагаючись взяти себе в руки, він так само рвучко відпустив сестру і, поклавши голову на колоду, почав хитати нею туди-сюди, беззвучно ворушачи губами. А потім поглянув на Меґі.

— Сестричко, коли ти підростеш, то краще мене зрозумієш.

— Благаю тебе, Френку, не полишай нас, — вперто повторила вона.

Він розсміявся, але той сміх більше скидався на схлипування.

— Ох, Меґі, Меґі! Ти що, не розчула? Втім, це вже не має значення. Головне, щоб ти нікому не розповіла, що бачила мене сьогодні уночі, чуєш? Мені не хотілося б, щоб вони думали, що ти про це заздалегідь знала, але не сказала.

— Я тебе добре розчула і все добре зрозуміла, Френку, — відказала Меґі. — Та я нікому ані слова не скажу, це я тобі обіцяю. Але ж мені так не хочеться, щоб ти їхав геть!

Вона була надто малою, щоб висловити брату те, що було не більш, ніж неусвідомленою тривогою в її серці: