Читати книгу - "Горить свіча"

що падали, обливаючись кров'ю, на білий сніг.

— Та стріляйте ж у них! Стріляйте! — вигукнула Янка, підводячи вгору лука. — Чого ж ви стоїте? Стріляйте!

Тятива її тонко бренькнула, просвистіла стріла. Ще кілька десятків стріл шугнули з валу вниз — на убивць. Але жодна не досягла цілі — всі впали за якихось двадцять чи тридцять кроків від вершників.

Менгу зареготав і знову подав знак рукою.

Підкоряючись його волі, баатури миттю підняли свої луки і, наклавши на них стріли, завмерли, чекаючи наказу стріляти.

Добриня застережно гукнув:

— Пригніться! Та швидше! Вони влучать у нас!

Багато хто, скоряючись його голосові, миттю пригнувся, але були й такі, хто не почув чи злегковажив порадою. Вони безпечно спостерігали, як воїни Менгу готуються до стрільби. Янка теж відкрито стояла на заборолі, витягала з тула нову стрілу.

Дівчисько! Нерозумне дівчисько!

Одним стрибком Добриня блискавично метнувся до неї і, притиснувши дівчину до грудей, затулив її собою. В ту ж мить цьвохнули довгі монгольські стріли, і тупий удар у спину змусив його скрикнути. Поряд пролунали такі ж болісні скрики. Хтось упав.

Янка випручалася з міцних парубоцьких обіймів і гнівно глянула на хлопця. Вона ще не розуміла, що сталося. Губи її тремтіли від образи, а невеличкі кулачки часто затарабаніли йому в груди. Як він посмів! Та ще й на виду у всього Києва! Мерзенний смерд, раб, половецький конюх! Та тут раптом уздріла в його спині стрілу. По ній стікала і капала на зачовганий дощаний поміст яскраво-червона кров.

— Ой, що ж це? — Ноги її підкосилися. — Мій Боже!

До неї підскочив воєвода — підтримав.

— Ти не поранена, донечко?

— Я — ні! А ось він… Рятуючи мене…

— Я все бачив. Тепер ти розумієш, як необачно вчинила, прийшовши сюди? — суворо проказав Дмитро і додав різко: — Зараз же геть мені додому! Якого горя могла завдати нам! Якого горя!

Янка слухняно подріботіла вниз, а Дмитро роззирнувся довкола. Окрім Добрині, було поранено ще кілька чоловік, серед них Миколу — у передпліччя. Микола смикав стрілу, щоб витягти з рани. Степан допомагав йому, але невміло, і стріла зламалася.

— Нічого тут не робіть — ідіть додому! — наказав Дмитро. — А я візьму Добриню і зразу ж за вами!

Він підвів очі на парубка.

— Болить дуже?

— Терпіти можна.

— Зараз я знайду підводу і відвезу тебе додому, а там уже будемо рятувати.

— Я сам дійду, — відповів Добриня. — Рана, здається, не глибока: стріла влучила в лопатку.

— Ну, якщо так, то слава Богу! Просто дивно, що наші стріли не долетіли до татар, а їхні на такій же відстані поранили стількох наших!

— У них тугіші, далекобійніші луки, і їхні стріли летять далі, ніж наші, — відповів Добриня.

— Тепер будемо знати, — гірко сказав Дмитро. — Але якою ціною здобувається наука! А Менгу це знав!

— Він може скористатися цим знанням ще раз. Скажи, воєводо, нашим людям, щоб не висовували без потреби носа із-за заборола, — тихо промовив Добриня, кривлячись від болю.

Дмитро обережно виглянув крізь вузький отвір бійниці і вигукнув:

— Ні, Менгу вже не скористається новою нагодою послати в наших безпечних киян ще одну сотню стріл, він тікає! Він облишив намір обложити місто! Ми врятовані! Боже, невже це правда?

На його слова всі кинулись до заборола і, перевісившись через нього, глянули на широкий передбрамний майдан, де темніли тіла побитих полонеників, і на засніжений посад обабіч Васильківського шляху. І полегшене зітхання вирвалося з багатьох грудей.

Так, Менгу справді відступився від думки взяти Київ. Від Золотих воріт він протореною дорогою спускався вниз, поспішаючи навздогін за своїм військом, що, мов обжертий полоз, поволі виповзало з Хрещатого яру на гору, до Печорського монастиря, і десь там зникало в імлистій безвісті далини.

Розділ II

КАЛИНОВИЙ КУТ

1

Скрипнули двері — і Добриня розплющив очі. До покою зайшов воєвода Дмитро у супроводі невисокого, плечистого чоловіка з широкою смолистою бородою. У незнайомця все було темне: і борода, і чуб, і очі, і одяг. Тільки зуби блиснули сніговою білизною, коли він розкрив рота, щоб привітатись.

Воєвода підійшов до ліжка.

— Ну, як ся маєш, хлопче? Болить?

— Болить.

— Я привів тобі лікаря. Це гречин Василакій, він подивиться твою рану і зробить, що треба. Ти вже потерпи, голубе, трохи! Микола щойно теж терпів.

— Потерплю, — тихо відповів Добриня і підвів голову. — А як там Менгу? Не повернувся?

— Слава Богу, щез, клятий! З Дарниці пішов прямо на Бориспіль… Не по зубах йому наш Київ! Може, обмине нас це лихо?

Краєм ока спостерігаючи, як гречин виймає із дерев'яної скриньки різне лікарське причандалля, Добриня заперечив.

— Ні, не обмине! Ти, воєводо, не знаєш тих людей. Вони хижі і заздрісні… Вони вже побачили Київ, дізналися про його багатства і не заспокояться доти, доки не візьмуть його на щит, не пограбують та не сплюндрують дотла!

— Отже, ти вважаєш, що Менгу лише розвідував підступи до Києва?

— Тільки так… Правда, він покладав деякі надії на своїх послів, які повинні були умовити киян піддатися йому по добрій волі, та коли це не вийшло, обмежився тим, що пошарпав околиці міста, роздивився все, що міг, і повернувся назад, до Батия…

— Невже сюди прийде сам Батий? Коли ж?

— От цього не знаю. Може, скоро, а може, влітку чи восени… Це вже як йому заманеться.

Воєвода замислився. На його крутому лобі туго зійшлися до перенісся густі брови, утворюючи глибоку прямовисну зморшку.

— А може, й не прийде? Все ж може трапитися — до весни правець його схопить або якась інша болячка задушить. От і не прийде!

Добриня ворухнувся, бажаючи заперечити, але тут же скривився від болю.

— Ну, сподіватися на таку випадковість не слід. Батий ще не такий старий і не хворий. А якщо й задушить його яка-небудь болячка, то на його місце стане Менгу або хтось інший з Чінгісханових нащадків. Може, ще безпощадніший!

Підійшов лікар — і їхня розмова припинилася. Гречин присів на ліжко, поклав пораненому долоню на лоба.

— Повернись-но, хлопче, до мене спиною — я подивлюся, що там у тебе.

Добриня обережно перевернувся і тут же засичав: несподіваним ривком лікар висмикнув із тіла наконечник стріли, що вже встиг вкипіти в рану.

— Ой!

Василакій притримав його за плече.

— Тихо! Тихо! Нехай трохи поболить! Зате з рани витече зіпсована кров! Тобі пощастило: стріла наприкінці польоту втратила пробивну силу і застряла в лопатці, але кістки не роздробила. — І несподівано запитав: — Жону маєш?

— Ні, не маю.

— Ну, то